Ювілейний сезон. Післямова.

50-й ювілейний театральний сезон уже став надбанням історії. Запам'ятався він перш за все рекордною кількістю оперних прем'єр, яких відбулося аж дві -"Хитрий лис" і "Флорія Тоска", численними зривами вистав через реалії воєнного часу, в яких нам усім доводиться існувати, та небувало високою часткою концертних програм в афіші.

Оскільки останні сезони я відвідую вистави і концерти дуже вибірково, цей текст не може претендувати на всеосяжність і беззаперечну об'єктивність (втім, на останню я ніколи не претендую, оскільки висловлюю виключно власну думку). Але більшість справді цікавих театральних подій все ж не залишилися поза моєю увагою, і я маю власне враження про досягнення і проблеми минулого сезону. 

Почну зі статистики. Підрахунки зроблені за щомісячними буклетами з репертуаром. До них не увійшли дитячі новорічні і різноманітні цільові вистави, не враховувалися також відміни вистав, які здебільшого траплялися з незалежних від театру причин, окрім заміни  розрекламованої прем'єри мюзикла "Моя чарівна леді" концертними програмами. 

Отже, в ювілейному сезоні репертуар театру складався з 15 опер, якщо враховувати і "Карміна бурана", 12 балетів, 2 оперет, 1 мюзикла та 1 дитячої музичної казки. До початку сезону театр видрукував буклет, в якому було вміщено й офіційний перелік репертуару. Але такі вистави як "Княгиня Ольга", "Ісус" і "Сільська честь" ми протягом сезону, на жаль, тільки в цьому списку і бачили. Трохи більше поталанило операм "Трубадур", "Принцеса Турандот", "Любовний напій" і балету "Нескорені", які потрапили в афішу хоча б раз за сезон. 

Всього ж протягом сезону нам показали 38 оперних і 47 балетних вистав, 36 концертних програм та 12 оперет,  3 мюзикли і 3 казки. Лідером за кількістю показів стала концертна програма "Привид в опері", яку виконали аж 10 разів. На другому місці прем'єра, перший досвід колаборації з Львівською оперою, опера І.Небесного "Хитрий лис". Вистава вийшла справді оригінальна, яскрава і незвична, тому її популярність цілком виправдана, хоча я особисто, відвідавщи 5 із 8 показів, і маю питання до звучання окремих солістів і оркестру. Але більшість нашої публіки оперу ходить дивитися, а не слухати, тому на такі нюанси не зважає. Третє місце розділили одразу три вистави - балет "Жізель", оперета "Містер Ікс" та концерт "Rock in the opera" (тідьки мене дратують ці англомовні назви в афіші?), які бачили світло рампи 7 разів за сезон. Обидва згадані концерти я принципово не відвідую, бо вважаю їх постановку непродуктивним використанням творчих і фінансових ресурсів театру, попри всю популярність цього формату у публіки. Публіка в принципі не має сушити собі голову відповідністю змісту і жанру заходу сцені оперного театру. Але адміністрації театру не завадило б задуматися і припинити це скочування у відверту попсу заради касового збору.  От що не може не тішити, так це те, що цього сезону ми мали приємність бачити на нашій сцені одразу трьох яскравих виконавиць партії Жізелі, в тому числі успішний дебют Олени Бадалової. 

З рештою репертуару все ще сумніше. 6 разів за сезон потрапили в афішу три балети - "Лісова пісня", "Carmen&Jose" і "Білосніжка та семеро гномів" (але повну двоактну версію нам показали лише раз, решта вистав були скороченими одноактними версіями), 5 разів "Летюча миша". Чотирма появами на сцені опери "Богема" ми завдячуємо тому, шо цю виставу відновлювали для поїздки на гастролі. Завдяки цьому вистава, створена у скрутні часи з того, що знайшлося в театральних коморах, нарешті отримала повноцінні декорації і часткове оновлення костюмів. Також 4 рази показали оновлену редакцію балету "Великий вальс", де перший акт спочатку взагалі вилучили, а потім на основі масових сцен із нього створили пролог-оповідь про тріумфальний шлях Штрауса. Але переважна більшість вистав протягом минулого сезону з'являлися в репертурі лише тричі ("Травіата" (фактично ж  нам вдалося почути максимум півтори, бо виставу доводилося скасовувати з різних причин), "Ріголетто", "Запорожець за Дунаєм", "Мадам Батерфляй", "Карміна Бурана", "Даремна обережність", "Дон Кіхот", "Красуня і чудовисько", "Вечір французької музики", "Пори року", "Снігова королева") і навіть двічі ("Аїда" "Набукко", "Паяци", "Флорія Тоска", "Ніч перед Різдвом", "Шопеніана", "Пахіта", "Тисяча і одна ніч", "Love tango"). І це, на жаль, не може не впливати на рівень виконання, бо фактично, з урахуванням нашої плинності кадрів, виставу після великої перерви доводиться заново вчити. 

Кадрова проблема в театрі на моїй пам'яті існувала  завжди, а з початком повномасштабного вторгнення стала ще гострішою. Ні балетна школа, ні консерваторія, на жаль, не спроможні її вирішити. Не сприяє її розв'язанню ні ситуація в країні, ні той сумний факт, що наш театр, досі ще безуспішно претендуючи на статус національного аж з трьома виставами українського репертуару в своєму активі, має найнижчий серед оперних театрів України рівень зарплати, ні відсутність житла, ні репертуарна політика. Звідси і оркестр без арфи і контрабаса, який часом просто неможливо слухати, і рідіючі лави чоловічого кордебалету, на який без сліз не глянеш, і артисти хору в сольних партіях, і відсутність дублерів на ряд партій, і явно профнепридатні солісти в оперній трупі. І відповідний рівень виконання, на жаль. Виникає якесь нескінченне замкнене коло, з якого немає виходу. На ці зарплати кращих не заманиш, треба дбати, щоб хоча б ті, що є, не порозбігалися. Вже на початку нового сезону ми знов не дорахуємось в трупі кількох солістів... 

Але варто згадати і те, чим минулий сезон, попри всі негаразди, все ж потішив. Перш за все це, безперечно, одразу дві оперні прем'єри  - "Хитрий лис" і "Флорія Тоска". Такого у нас не траплялося вже дуже давно. Ще одна грандіозна подія - виступ на нашій сцені зірки справді світового рівня Людмили Монастирської в партіях Аїди і Турандот. Оновлені постановки опер "Паяци" і "Богема". Надзвичайно цікавий Гала-концерт артистів балету, більшість номерів якого виконувалася на нашій сцені вперше. Оригінальні новорічні концертні програми "Щедрик і "Мелодії Різдвяної ночі". І, звичайно ж, ціла низка яскравих дебютів: О.Бадалова в партії Жізелі, Т.Лисенко в партії Джільди, А.Ломакович в партіях Ріголетто і Марселя, І.Байтлер в партії Кітрі, О.Литвинов в партіях Еспада і Ганса, С.Зданський в партії Колена і в партії Юнака в "Шопеніані", О.Сіткевич в партії Оксани, І.Бряхна в партії Альберта. 

І, як завджи, сподіватися на сезон наступний, який незабаром розпочнеться. Нехай він буде успішнішим за попередні!

Фінальний акорд ювілейного сезону

30 червня Дніпроопера завершила свій ювілейний театральний сезон черговим гранд-концертом. Скільки вже було тих гранд... із найрізноманітніших нагод - і не пригадати. Нічого не вдієш, з креативом в плані назв заходів у нас або зашквар, або зовсім зле. Наприклад, прем'єру "Лісової пісні" тричі продали довірливій публіці під різними назвами (втім, там йшлося швидше не про надлишок креативу, а про дивовижну спроможність нашого театру потрапляти в історію, причому не творчими здобутками), а от концерти урочисті у нас майже всі гранд. І майже всі мов під копірку. Втім, нинішній вигідно вирізнявся в цій череді заздалегідь оголошеною програмою, наявністю програмок, хоч і видрукуваних абияк, і приємним сюрпризом у вигляді живого оркестру в фоє театру перед початком. Все решта було як завжди: аншлаг, довгий і галасливий процес розсаджування запізнілих глядачів, задуха, купа дрібних дітей на довжелезному і зовсім не дитячому заході, невимкнені телефони... І це ще нам поталанило проскочити поміж тривогами. І, на щастя, не справдилися побоювання щодо можливого вимкнення світла. Адже після нещодавнього прикрого фіаско з "Аїдою", яке показало, що театр не готовий до подібного сценарію і не має достатніх альтернативних джерел живлення, постійні глядачі зазирнули в графік відключень і отримали додатковий привід понервувати. Але сезон таки закрили без пригод, що вже велике досягнення в наші складні часи.

Концертна програма складалася з балетного і оперного відділень. Цього разу, на щастя, обійшлися не тільки без попси, якщо не рахувати фінальної "Заспіваймо пісню за Україну", а й без так званого "легкого жанру", який у виконанні нашої трупи мені особисто майже завжди слухати невимовно важко. Відкрила концерт вже традиційно увертюра до опери М.Лисенка "Тарас Бульба". І тут на мене чекало перше прикре розчарування. Коли сидиш у партері, хор з бокових балконів звучить чудово. А от для глядачів на балконі за такого розташування хору, на жаль, нюанси нашої акустики перетворюють спів на глухий невиразний гул. 

Балетне відділення практично повторювало програму надзвичайно вдалого Гала-концерту артистів балету, що відбувся на початку червня, за винятком гранд-тарантели і великого класичного па-де-де на музику Обера. Замість них ми побачили монолог Кармен із балету "Сarmen & Jose" у виконанні М.Лоленко (після цього концертного виступу мені би було цікаво побачити її дебют у цьому балеті, хоч я і не люблю цю постановку) і традиційне гран-па із "Дон Кіхота" у виконанні І.Байтлер і С.Зданського, яке є невід'ємною частиною переважної більшості подібних  концертів. Слід зазначити, що кордебалет у першому номері програми - вальсі годинників з балету "Копелія" цього разу майже не дав приводів для нарікань. Докладно зупинятися на кожному з номерів не буду, оскільки про них уже йшлося у моїй попередній замітці. Приємно, що у цій частині концерту ми побачили нарешті креативний підхід!

Хотілося б нарешті мати нагоду сказати те саме і про оперну частину програми, але, на жаль, тут нічого не змінилося. Єдиним новим номером була дуже яскрава арія принцеси де Буйон з опери Ф.Чілеа "Адріана Лекуврер", що вперше прозвучала на нашій сцені у виконанні О.Ус. І ще відносно свіже враження справили віртуозні куплети Олімпії з "Казок Гофмана", що кілька сезонів тому вже були окрасою наших концертних програм у виконанні Н.Деканенко, які цього разу прозвучали у виконанні С.Сороки. Не можу сказати, щоб це виконання було досконалим, але це принаймні спроба зробити щось нове. І якщо цілих три номери з "Тоски" на завершення другого відділення концерту видаються мені цілком доречними, бо презентують публіці останню велику оперну прем'єру театру (не можу не відзначити надзвичайно вдалу арію Каварадоссі у виконанні Т.Парулави), то нащо аж стільки "Богеми", до того ж у вкрай невдалому режисерському рішенні, - для мене особисто загадка. Яскравий вальс Мюзетти зовсім загубився в сценічній метушні, дует Рудольфа і Марселя, яких навіщось розіпхали в протилежні кутки сцени, викликав у мене дуже дивне відчуття. Те, що добре сприймається в контексті вистави, далеко не завжди годиться для концертного виконання у вигляді повного відтворення багатолюдної мізансцени. Окрім "Богеми", були ще так само неодмінні бріндізі з "Травіати", дует Карася і Одарки із "Запорожця за Дунаєм", хор із "Набукко", дует Мікаели і Хозе (ну, це, принаймні, звучить в наших концертах не так часто, як уже нав'язлий в зубах квінтет контрабандистів, без якого на цей раз таки обійшлися) і хабанера із "Кармен", куплети Мефістофеля, які цього разу безнадійно заглушив занадто голосний оркестр, дует Адіни і Дулькамари з "Любовного напою", що, як на мене, був найслабшим за рівнем виконання, на тлі решти номерів. Ще однією прикрою несподіванкою стали досить грубі купюри  в кількох номерах, зроблені, вочевидь, для того, щоб вмістити такий масштабний концерт в прийнятні часові рамки. Дуже шкода, що в такій великій концертній програмі в черговий раз знайшлося місце лише для трьох номерів національного репертуару, і що ніхто не переймався у цьому випадку розширенням творчих обріїв. Але це вже, схоже, цілком свідома репертуарна політика. Зате концерт дав нагоду зайвий раз оцінити універсальність костюмів хору із "Травіати", які в контексті вистави видаються мені вкрай невдалими, зате успішно вписуються майже всюди: хоч в строкатий натовп паризького Латинського кварталу з "Богеми, хоч в хор працівниць тютюнової фабрики з "Кармен"... За загальним враженням оперна програма концерту стала просто ше однією в довгій і дуже одноманітній низці подібних гранд-концертів. Свіжого вітру, або хоча б вдалих режисерських рішень у подачі матеріалу, схоже, нам тут чекати ще дуже довго.

Ось на такій ноті пішов для мене в історію 50-й ювілейний сезон Дніпропера. Лишається лише сподіватися, що щось таки зміниться на краще в новому сезоні, початок якого вже зовсім близько. Головне, що театр, попри всі очевидні складнощі воєнного часу і давні проблеми, які, на жаль, нікуди не поділися ще з довоєнних часів, продовжує жити. Чекаю на нову зустріч у 51-му сезоні! 

Наш новий балетний Gala

Оскільки суто балетні концертні програми на нашій сцені явище майже унікальне, вчорашній Гала-концерт артистів балету (постановник А.Литвинов, диригент О.Кулішов) вартує детального огляду. За свій понад тридцятирічний глядацький стаж я можу пригадати лише кілька вечорів-бенефісів, концерти балетної школи і "Свято на пуантах". Звісно, балетні номери є обов'язковою частиною більшості концертних програм театру, але здебільшого в них виконують практично одні й ті самі номери з вистав поточного репертуару. А оскільки і сам балетний репертуар в силу низки об'єктивних факторів катастрофічно зменшився, то й вибір дуже обмежений. 

Саме зараз складається унікальна можливість змінити репертуарну політику, розширити творчі обрії, виховати нову генерацію глядачів, у яких балет нарешті не буде асоціюватися виключно з "Лебединим озером" і "Лускунчиком". На перешкоді цьому стоять лише два, як показав час, непереборні, принаймні в нашому конкретному театрі, фактори - брак грошей і брак кадрів. Але й тут, думаю, можна б було знайти вихід, якби адміністрація театру була по-справжньому зацікавлена у створенні оригінального балетного репертуару, а не в касовому зборі. Але оригінальний балетний репертуар, навіть такий як "Лісова пісня" чи "1000 і 1 ніч", на гастролі за кордон не дуже вивезеш, бо європейська й американська публіка все ще воліє дивитися балети класичної спадщини, головним чином знамениту тріаду Чайковського і ще з пів десятка вистав, здебільшого російського походження, що, природно, унеможливлює їх виконання в Україні. Танцівники, які прагнуть заробити на гастролях, теж мало зацікавлені витрачати сили на репертуар, який ніде не продаси. Втім, відмова від російського репертуару для багатьох вітчизняних балетних діячів, на жаль, діє лише в межах українських кордонів. Але це вже питання особистого вибору. Якщо комусь гроші не пахнуть, нічого не вдієш. Шкода, що на третій рік повномасштабної війни в нашому суспільстві так і не сформувалася чітка громадянська позиція і досі побутує неприпустима толерантність до адептів мистецтва поза політикою, нескінченного маніпулювання українським походженням чи українською тематикою в творчості низки представників російської культури, споживання російського контенту. 

Покращити ситуацію могло б звернення до європейського балетного репертуару, але на перешкоді, окрім уже  згаданих фінансових і кадрових проблем, тут стає ще й питання авторських прав. Виникло якесь закляте коло: третій сезон поспіль театр тримає глядача на голодному пайку з 1-актної дитячої "Білосніжки",  "Дон Кіхота", "Жізелі" й "Лісової пісні", які йдуть майже щомісяця. Окрім них в афішу потрапляють також "Шопеніана" й "Пахіта" відновлена вже втретє "Даремна обережність", скорочений варіант "Великого вальсу", де першу дію переробили на пролог, авторська постановка Д.Омельченко "Сarmen & Jose" і вже зовсім рідко "1000 і 1 ніч" і також скорочена версія "Ночі перед Різдвом". Щось говорять про плани нової постановки "Корсара", але, дивлячись на наш чоловічий кордебалет, мені щось мало в це віриться у найближчій перспективі. 

Тому анонс нового балетного концерту викликав у балетоманів величезний інтерес. До того ж у другому відділенні нарешті знайшлося місце для балету и "Нескорені" з надзвичайно експресивним дуетом солісток М.Лоленко та К. Шмігельської, якого ми не бачили вже років зо два. Одноактна вистава на музику "Болеро" Равеля, прем'єра якої відбулася у серпні 2022-г їхо, не дуже вписувалася в контекст дуже попсового як для оперного театру концерту української музики, з яким її показували у прем'єрний сезон, а потім і зовсім зникла з афіші. Сподіваюся, це повернення не стане разовою акцією. Бо театр дуже потребує сучасного репертуару!

З дев'яти номерів балетного першого відділення раніше на нашій сцені виконувалися лише три. "Па-де-катр" і па-де-де із "Сильфіди" були частиною класичного дивертисменту балету "Degage", а індуський танець із "Баядерки" ми вже бачили в інших концертних програмах. 

Першим номером і, на жаль,  головним розчаруванням вечора став вальс годинників з балету "Коппелія", де в трьох сольних варіаціях ми мали нагоду побачити нашу найближчу перспективу - учениць балетної школи Марію Давидову, Єлизавету Хоменко і Дар'ю Кравченко. Усі ці юні балерини вже виконують сольні партії у виставах театру і зі своїм завданням впоралися дуже гідно. Але все враження зіпсував кордебалет, танець якого найкраще описує вислів "хто в ліс, а хто по дрова". На щастя, це була єдина така прикрість, як, власне, і єдиний масштабний класичний номер в програмі. В чардаші з "Коппелії" (солісти В.Ільченко, Д.Іванов) і в індуському танці з "Баядерки" (солісти Д.Приданнікова, В.Свідров, І.Коваленко),  кордебалет відпрацював цілком пристойно. 

Після того, як балет "Degage" зник з репертуару, "Па-де-катр" ми буквально лічені рази бачили в концертах. Цю витончену  мініатюру для чотирьох солісток (І.Авраменко, В.Бакі, С.Лісняк, О.Сіткевич), натхненну, як і знаменита фокінська "Шопеніана", епохою романтичного  балету, ми, на жаль вже вкотре побачили в скороченому варіанті без сольних варіацій. Так, при всій своїй атмосферності і стильності цей маленький балетний шедевр лише алюзія на старовинну оригінальну постановку Ж.Перро 1845 року для 4 видатних балерин епохи М.Тальоні, Ф.Черріто, К.Грізі, Л.Гран, що за дивовижним збігом обставин одночасно опинилися в Лондоні, від якої до нас дійшли лише спогади сучасників і гравюри, створена у 1941 році А.Доліним. Хотілося б знову побачити цей неймовірно красивий номер повністю! 

А па-де-де із "Сильфіди", якщо мені не зраджує пам'ять, ми з того часу взагалі жодного разу не бачили. А воно, як на мене, дуже пасує яскравому дуету А.Вєрєтіної і І.Бряхни з їх віртуозною технікою й легкістю. І взагалі "Сильфіда", з огляду на нинішні наші кадрові реалії, видається мені значно більш вдалою ідеєю на перспективу майбутньої великої балетної прем'єри, ніж обіцяний нам "Корсар". 

Європейська хореографія ХХ століття була представлена дуетами з балету Ж.Прельжокажа "Парк" на музику Моцарта (солісти К.Шмігельська і Д.Сіткевич), прем'єра якого відбулася в 1994 році в Парижі, та балету Ф.Аштона "Маргарита та Арман" на музику Ліста (солісти О.Бадалова і Д.Сіткевич), створеного у 1963 році для блискучого дуету М.Фонтейн та Р.Нурєєва. Обидва твори мало відомі широкому глядацькому загалу, оскільки вітчизняний балет десятиліттями незмінно тримався на трьох китах - хореографії Петіпа, Григоровича і вітчизняних постановників. Тому спроба виконання навіть фрагментів цих балетів у Дніпрі є непересічною мистецькою подією. Всі троє солістів, яким випала ця без перебільшення історична місія, продемонстрували, на мою думку, яскраву акторську індивідуальність і відчуття стилю. Сподіваюся, ми ще матимемо нагоду знову побачити ці дуети. І що це тільки початок, і театр продовжить розширювати власні творчі і наші глядацькі обрії! 

Але справжньою родзинкою вечора для мене стала запальна "Гранд тарантелла" Дж. Баланчина, поставлена в 1964 році на музику видатного американського композитора і піаніста ХІХст. Луї Моро Готшалка, у неймовірно експресивному виконанні Марії Лоленко та Олександра Литвинова. Чудова робота, мої щирі оплески солістам! Хореографію Баланчина на нашій сцені ми вже бачили, адже в "Святі на пуантах" виконувалось його знамените класичне па-де-де. Та, як на мене, Баланчина багато не буває, особливо при нашому небагатому балетному репертуарі, а цей номер дуже хочеться побачити знову. Нагода незабаром буде - в афіші значиться гранд-концерт на честь закриття театрального сезону.

Дуже тішить, що цього вечора на сцені театру була представлена і сучасна українська хореографія, а саме "Дует на тему Ромео та Джульєтти" на музику П.Масканьї в постановці Сергія Бондура (солісти А.Вєрєтіна та О.Чорич). Ефектні акробатичні підтримки заслужено викликали захват публіки, а проникливий ліризм шекспірівського сюжету щиро зворушував.   

І на завершення надзвичайно різноманітного й яскравого балетного дивертисменту нам показали велике класичне па-де-де на музику з опери-балету Д.Обера "Бог та баядера або закохана куртизанка" (солісти І.Байтлер і С.Зданський).  Автором хореографії прем'єри, що відбулася в Парижі ще у 1830 році, був Ф.Тальоні, але від неї до наших днів  дійшли хіба що спогади сучасників. Нову хореографію на цю старовинну балетну музику створив у 1949 році балетмейстер паризької опери В.Гзовський. З того часу це елегантне віртуозне па-де-де є справжньою перлиною класичного балетного репертуару. На нашій сцені мені довелося побачити його лише вдруге. І я маю відзначити надзвичайно високу планку виконавської майстерності, яку поставили для себе наші молоді солісти. Вкотре повторю, що хотілося б бачити цей номер знову!

Отже, балетний Gala цілком очікувано і цілком заслужено став однією із найяскравіших подій нинішнього театрального сезону. Мені особисто дещо зіпсували задоволення вже згаданий розбрід кордебалету в першому номері і часом звучання нашого оркестру. Втім, останнє - то проблема не лише цього концерту. Ну, і ще хотілося б у фіналі першого відділення побачити на поклоні всіх учасників концерту. Але загальне враження, попри всі ці прикрі моменти, все одно дуже позитивне. Такі концертні програми дуже потрібні! І не раз на чотири роки, а хоча б кілька разів на сезон! Я розумію, яка це величезна робота! Але вона того варта! Дякую всім, хто доклав праці й натхнення, щоб подарувати нам це свято балету!

 

Відпустити хвіст жар-птиці

 Дніпроопера повернула на сцену популярний серед публіки балет "Ніч перед Різдвом"  за мотивами загальновідомого гоголівського сюжету. Долю петербурзької картини при цьому вирішили радикально, повністю вилучивши її з вистави. Раніше подібна доля спіткала не менш популярну постановку "Великий вальс", перша дія якої відбувається у російському Петербурзі. Щоправда, в цьому випадку через деякий час частину хореографічного тексту першої дії використали для створення прологу. Здавалось би, нічого особливого, нові редакції вистав, зумовлені вимогами нашої суворої воєнної реальності. 

Схоже, з усього неосяжного штучно насадженого масиву імперської культурної спадщини нам найскладніше відмовитися саме від Гоголя. Перш за все від його творів на українську тематику. Надто міцно вони вписані в культурний простір майже кожного з нас завдяки фільмам і театральним постановкам. Протягом десятиліть це була майже єдина дозволена література на позитиві, де українці не подавалися неодмінно пригнобленими, пригніченими і приниженими. Зверхньо поблажливої тональності опису туземної екзотики в цих творах ми досі здебільшого воліємо не помічати. 

Нас десятиліттями виховували в парадигмі верховенства однієї самопроголошеної великої культури. І це почуття меншовартості надто глибоко сидить в підсвідомості. І десь на рівні підсвідомості ми досі пишаємось кожним зверненням діячів цієї культури до української тематики, сприймаючи це як комплімент собі, як акт визнання нашої суб'єктності. Кілька століть існування в тіні, асиміляції, утисків і заборон не минулися безслідно. Маємо покоління людей, які міцно засвоїли імперські наративи про ту велику культуру, без якої ніяк. Які досі не хочуть відпускати ту казкову жар-птицю своєї причетності до чогось, в їх розумінні, великого і величного.  Вперто чіпляються за свої стереотипи, за "Лускунчика", радянські фільми й мультики, російські пісні... І, що найнебезпечніше, долучають до них нові й нові покоління українців, нав'язуючи їм, в кращому разі, застарілі життєві установки й гендерні стереотипи, а то й відверту імперську пропаганду. Нескінченно відтворюючи спільний культурний простір, ті точки дотику, які потім ворог перетворює на потужні важелі впливу. Не помічаючи, що та уявна казкова жар-птиця насправді нищівний вогонь, що випалює національну ідентичність, знецінює чужі мови, традиції, культурні здобутки. 

Доходить до абсурду. Навіть визнаючи необхідність відмови від російського культурного продукту, ми прагнемо якщо вже ніяк не можна втримати той хвіст жар-птиці, хоча б пір'я з нього наскубти. Будь-що лишити в нашому культурному просторі Гоголя, Булгакова, Чайковського, Рєпіна. Список можна продовжувати безкінечно. Апелюємо до українських мотивів у творчості, українського коріння, факту народження або проживання в Україні... Тут теж неозоре поле для дискусій і примітивних маніпуляцій. Забуваючи, що історично, принаймні протягом останніх 300 років, українство - то свідомий вибір, а не просто факт народження чи походження. Вибір часто непростий і навіть небезпечний. За цей вибір сотні наших митців сплатили найвищу ціну. За нього просто зараз ту ж страшну ціну сплачують наші військові. 

А тим часом в наших театрах продовжують ставити Гоголя. Наші балетні трупи везуть на гастролі російські балети. В центрі Дніпра вуличні музиканти жебракують, співаючи російські пісні, і десятки перехожих не виявляють жодних ознак обурення. І при цьому ми дорікаємо провідним театрам світу за їх небажання відмовитися, скажімо, від постановок російської опери чи від балетів Чайковського. Всюди подвійні стандарти. Бо український мистецький продукт наразі потребує величезних інвестицій в його створення і подальше просування, а незліченні і не надто перебірливі ділки від мистецтва хочуть заробити. Байдуже на чому. Якщо світ готовий купувати "Лебедине озеро", знайдеться той, хто охоче його продасть. Якщо більшість публіки охоче аплодує звичній шароварщині, наші академічні драматичні театри й надалі її плекатимуть. Мене досі пересмикує від самої згадки про мюзикли на гоголівський сюжет місцевого виробництва, але ж публіка на це йде... І заради каси наші театри готові потурати невибагливим смакам пересічного глядача, який звик вважати цей несмак і кітч українською культурою. 

З балетом, як на мене, найбільша проблема, бо переважна більшість його популярного репертуару має російський бекграунд. Так, після повномасштабного вторгнення з афіш наших театрів зникли прізвища російських композиторів. Але виник непублічний конценсус щодо, наприклад, "Дон Кіхота", "Пахіти" й "Шопеніани". Балетна спільнота воліє не акцентувати увагу на російському походженні цих балетів, щоб не залишитись зовсім без класичного репертуару, а пересічний глядач не настільки глибоко обізнаний з історією їх створення. Хоча в тому ж "Дон Кіхоті", вітчизняні постановки якого базуються на хореографії росіянина Горського, не російського хіба що сюжет, літературне першоджерело та прізвище автора музики, який, втім, перебував на службі в імператорських театрах. 

Якщо ми хочемо не просто вижити, а зберегти свою українську ідентичність, час перестати бути маленькими людьми, від яких нічого не залежить. Час припинити потурати своїм ностальгійним поривам і маленьким слабкостям. Зрозуміти, що найменше толерування російського культурного продукту, аж до репостів російськомовних мемів чи цитат із радянських фільмів, перегляду російського ютубу, ба навіть поширення власного російськомовного контенту, посилює зросійщення нашого простору. Російського довкіл і так занадто багато, щоб ще й ми самі зараз цей потік примножували! Ми правда хочемо, щоб наступні покоління українців мали, як і їхні діди і батьки, спільні дитячі враження і спогади з росіянами? Якщо так, то можна й далі згодовувати малечі радянські мультики, по саме нікуди нафаршированих пропагандою богатирів, на перший погляд безневинних лунтиків, Машу, смішариків. А потім дивуватися, що звідкись беруться колаборанти й "одін народ"...

Перша прем'єра ювілейного сезону

Наш оперний, який у міжсезоння нарешті  перестав бути Дніпропетровським, представив першу прем'єру ювілейного 50-го театрального сезону - оперу Івана Небесного "Хитрий лис" (лібрето Василя Вовкуна за казкою І.Франка "Лис Микита"). Постановка стала першим для нашого театру досвідом творчої колаборації  з Львівською оперою, на замовлення якої у 2019 році був написаний цей твір. І першою за понад 30 років прем'єрою сучасної української опери у Дніпрі. Подія справді історична. 

Вперше ця опера побачила світ рампи у 2020 році у Львові. І от через три роки В.Вовкун переніс цю постановку на нашу сцену. Особисто я тішуся насамперед тим, що театр нарешті звертається до національного репертуару. І що оперний нарешті, чи не вперше на моїй пам'яті, перестає бути театром одного режисера-постановника. Яким би талановитим не був митець, така творча монополія врешті-решт призводить до кризи. 

Українська опера, десятиліттями затиснута в тісні цензурні лещата соцреалізму і традицій "руського симфонізму", мусить нині торувати нові шляхи, шукати нові теми і форми.  На жаль, тридцять років української незалежності мало позначилися на репертуарі вітчизняних оперних театрів. Мені особисто вдалося пригадати лише чотири нові опери, які побачили світло рампи - "Катерина" Родіна, "Вишиваний король України" Загайкевич, "Одержима" Волинського і наш тепер уже спільний зі Львовом Лис. Театри в основному продовжували експлуатувати популярний італійський репертуар (хоча траплялися і приємні винятки, зокрема постановка "Лоенгріна" у Львові і передвоєнна прем'єра "Попелюшки" на Харківській сцені), а вітчизняна опера була представлена майже виключно старими постановками "Запорожця за Дунаєм" (тут знов-таки єдиним винятком серед шести вітчизняних оперних театрів був Львів, який має в своєму репертуарі "Украдене щастя" Мейтуса і першим з усіх замовив нову оперу українському композитору). І тільки зараз нарешті виник запит на переосмислення класики вітчизняного національного репертуару і постановки нової української опери. Нагадаю, що у Дніпрі років 15 поспіль, аж до березня минулого року, не було в афіші жодної української опери. Єдиний виняток - концертне виконання "Назара Стодолі" Данькевича. 

Вперше музика Івана Небесного прозвучала в нашому оперному ще минулого сезону, коли оркестр під орудою В.Коваля виконав його "Різдвяні симфонізми". Це також було непересічною подією нашого театрального життя, оскільки української музики у нас виконують вкрай мало. В тому ж сезоні відбулася і перша за весь час незалежності України прем'єра української опери. Все це більш ніж яскраво показує ставлення до національного репертуару, про який у нас часто говорять, але рідко виконують, якщо не рахувати нав'язлої в зубах попси на кшталт "Соколят" або "Чорнобривців". Наприклад, в оперному відділенні цьогорічного концерту на честь відкриття сезону для національного репертуару взагалі не знайшлося місця. Хочеться сподіватися, що дві нові постановки українських опер сприятимуть виправленню цієї ганебної ситуації. Принаймні, їх декорації, костюми і сценографія точно виграватимуть на тлі решти наших опер, більшість яких поставлені ще у 80-90-х роках минулого століття. 

За два перегляди досить складно, принаймні для мене, оцінити всі нюанси нової опери, але в цілому музика мені припала до душі. І сподобалася б ще більше, якби в опері переважали саме притаманні цьому жанру виразні засоби. Як на мій смак, дещо забагато розмовних реплік, вигуків, монологів тощо. Мені хотілося більше співу. Зате справжньою родзинкою музичної партитури стали цимбали, бандура, шарманка і, найголовніше, трембіта,  справжня екзотика для нашого регіону, причому не сховані в надрах оркестрової ями, а органічно вплетені в сценічне дійство. Актуальний на всі часи і незвичний для оперної сцени алегоричний сюжет, пронизаний знайомими з дитинства казковими мотивами, які набувають несподівано злободенного змісту, яскраві впізнавані персонажі роблять оперу надзвичайно близькою нашому сьогоденню, викликають жвавий відгук публіки. Що ж до якості виконання, то воно яскраво демонструє нинішній максимум можливостей нашої оперної трупи. Цю виставу готували дуже ретельно, це відчувалося. І мої претензії стосуються рівня нашої оперної трупи в цілому, а не цієї конкретної прем'єри, тому не буду тут зупинятися на персоналіях. Зазначу лише, що контраст між окремими виконавцями був надто відчутний, аж до того, що не всіх було чутно за оркестром... 

Сама постановка стала чи не першою прем'єрою останніх років десяти (власне, оперні прем'єри останнього десятиліття можна на пальцях перелічити. А ті, в яких можна було відзначити справді гідну роботу режисера, як у "Хитрому лисі" - й поготів), яка майже беззастережно мені сподобалась. Єдине, що дратувало - постійне совання і носіння через пів сцени конструкцій умеблювання кубла лиса Микити. Ця метушня виглядала, як на мене, дуже незграбно, збивала темпоритм і привертала забагато уваги. Припускаю, що на львівській сцені, яка компактніша за нашу, це відбувалося менш помітно і більш динамічно, і там таке постановочне рішення було органічнішим.   І ще здалося, що трохи переборщили з димом, особливо під час другого перегляду. Часом все, окрім авансцени, розпливалося в тумані. Натомість прем'єра дуже приємно вразила сучасною й яскравою світловою партитурою. Це дуже тішить, бо саме світло протягом останніх сезонів було однією з найслабших ланок наших вистав, тому що відповідна апаратура давно потребувала капітального оновлення. А як ефектно з'являлися в яскравому ореолі променів світла зі свого підземного леговища під сценою колоритні Лев і Левиця! Найцікавіше, як на мене, постановочне рішення цієї вистави! От повітряні гімнастки мене не особливо вразили, оскільки їх поява на сцені ніяк сюжетно не обумовлена і просто додає видовищності і екзотики і без того яскравій і цікавій виставі. Маю передчуття, що з плином часу ці не обов'язкові циркові "спецефекти" спіткає доля танцю живота з "Корсара" або відеопроекції з останньої дії "Травіати". Без жодної шкоди для вистави. 

Окремого і дуже схвального відгуку, на мою думку, вартують костюми і грим. Дуже колоритні і виразні, але при цьому не переобтяжені нарочитим натуралізмом, без кричущих кольорів і  недоречної "мультяшності". Особливої уваги заслуговують незвичайні каркасні головні убори у вигляді обрисів звіриних голів, які робили персонажів легко пізнаваними, але виглядали легко і не затіняли обличчя артистів. Зроблено з великим смаком і почуттям міри! Глядачі, що завітали на відкриття нинішнього сезону, мали змогу роздивитися все це зблизька на влаштованому в антракті концерту показі костюмів майбутньої прем'єри. 

Ця вистава стала для абсолютної більшості дніпровських глядачів (мені особисто поталанило ще побувати на прем'єрі вже згадуваної тут "Одержимої" в Національній музичній академії) першим знайомством з сучасною українською оперою.  Знайомством довгоочікуваним і, безперечно, надзвичайно цікавим.  Сподіваюся, що вистава матиме тривалу й успішну сценічну історію. І що цей яскравий старт сезону матиме продовження, і національний репертуар нарешті посяде належне місце в афіші нашого театру. 

 

Парадокс успішної прем'єри

 На перший погляд, дивний парадокс. Стільки років чекати, коли ж в репертуарі театру нарешті знову з'явиться українська опера. Ламати списи, намагаючись переконати адміністрацію у необхідності активніше звертатися до національного репертуару. Дочекатися нарешті нової постановки "Запорожця за Дунаєм". Прийти на довгоочікувану прем'єру опери, з якою пов'язано стільки дорогих мені дитячих спогадів, і не відчути нічого, окрім прикрого розчарування. Ось так коротко можна описати моє враження від нашого нового "Запорожця...".

Дивує, що прем'єру поставили саме зараз, коли пів трупи перебуває на гастролях в Британії, і виконавський ресурс дуже обмежений. До того ж репетиції відбувалися одночасно з підготовкою до виїзду ще однієї гастрольної групи до країн Балтії. В нас не настільки потужна трупа, щоб це не позначилося на рівні виконання, в чому ми і переконалися на прем'єрі.

Власне, це свідчить лише про те, що ставлення театральної адміністрації до національного репертуару не змінилося. В ньому не бачать перспективи ні в плані закордонних гастролей, ні в плані касового збору. Змінювати підходи до постановки національної музичної класики ніхто не збирається. В концертах української музики домінує естрада і заспівані популярні народні пісні. Стиль більшості цих заходів копіює совкові святкові концерти на телеканалі УТ-1. В репертуарі театру досі залишається "мюзикл" "Сорочинський ярмарок", що являє собою типовий зразок ганебного псевдоукраїнського явища - "малоросійський анекдот", до якого десятиліттями намагалися звести все українське. Традиції шароварщини процвітають. 

Не стала винятком і наша прем'єра. Таке враження, що, плануючи постановку, ніхто не переймався питанням, для чого це робиться. Які сенси, які наративи несе вистава. Зробили черговий банальний водевіль в національних костюмах (костюми, до слова, чи не найкраще, що є у виставі) з примітивною режисурою. Постановка 1984 року, яка зійшла зі сцени десь у 2007-2008 роках, була значно змістовнішою і креативнішою. 

Відкривається завіса, і перед глядачем постає настільки типовий сільський український краєвид, що аж очам боляче. Праворуч хата під солом'яною стріхою, ліворуч - віз, на тину рушники й глечики, під хатою мальви, соняхи і чомусь гарбузи. На заднику велика ріка. Універсальна декорація, на тлі якої можна з однаковим успіхом ставити будь-яку класичну українську мелодраму. Антураж не зміниться аж до знаменитої Молитви, коли з колосників спуститься зображення кам'яної церкви, обабіч якої в небі красуються дві картонні фігури ангелів. За загальним колоритом вся ця фінальна "краса" найбільше нагадує єлейні ілюстрації з агітаційної продукції свідків Ієгови. Кого зараз можна здивувати церквою на сцені? От якби таке зробили у вже згаданій виставі 1984 року, це був би сміливий креатив!

Якщо вже вдаватися до порівняння двох постановок, то за креативністю оформлення вистава 1984 року виграє з розгромним рахунком. Чого варта лише величезна фігура козака Мамая, що домінувала на сцені, під сінню якої відбувалася вся дія. Для епохи соцреалізму і тотального зросійщення це було дуже сміливе постановочне рішення. А от в ХХІ столітті, в  незалежній Україні, за повної відсутності цензурних обмежень, чомусь не спромоглися на щось більше, ніж звичайнісіньке сільське обійстя й церква... Так, все це дуже яскраве, гарно вималюване, але за своєю суттю банальне і безлике. І ніякі картонні ангели, лазерні проєкції і дим цього не сховають.

Напередодні прем'єри багато говорилося про повернення до авторського задуму, про переосмислення вистави, відхід від традиційних трактовок сюжету як жанрових побутових сцен в національному колориті... І справді, на початку вистави додали пролог - пісню кобзаря "Катерино, вража бабо, що ж ти наробила". Дуже промовисто й символічно, але... Не хотілося б розкидатися звинуваченнями в плагіаті, та аналогічний режисерський прийом використаний в Харківській постановці опери П.Чайковського "Мазепа", де на початку вистави у виконанні козака так само звучить пісня "Чорна рілля ізорана". Тим, хто, як я, бачив обидві вистави, разюча подібність постановочних рішень одразу впадає в око.

Потім показали бій на шаблях у виконанні артистів хору, який, мабуть, мав нагадати глядачу про славні козацькі звитяги, і щедро задимлену і досить понуру процесію, яка, за задумом постановників, мала означати відхід запорожців за Дунай, але мені особисто більше скидалася на алюзію з відомим біблійним сюжетом про вихід євреїв з Єгипту, а ще - зі знаменитою картиною Брейгеля "Сліпі". Але гаразд, не всі глядачі мають таку багату уяву.  

На цьому режисерський креатив вичерпався, і решта вистави звично звелася до жанрових побутових комічних і ліричних сцен в стилі "малоросійський анекдот" з патетичним фіналом на тлі вже згаданих ангелів над церквою. Але навіть тут, у порівнянні з попередньою постановкою, мені забракло характеру, яскравості, колоритності й соковитості образів. Не кажучи вже про те, що сама партитура опери виявилась нездоланним випробуванням для вокальних можливостей декого з виконавців  Мізансцени вийшли банальні, часом перевантажені дрібними деталями  і надмірним комікуванням. Карась, що поривається подарувати роздратованій Одарці зірваного під хатою соняшника... Одарка, що в пориві гніву накидається на гульвісу-чоловіка спершу з макогоном, а потім хапається ще й за граблі... Зустріч Оксани з Андрієм відбувається біля все тієї ж хати, момент потрапляння козака-перебіжчика в полон взагалі залишається за кадром, у фіналі глядачі бачать закоханих уже зі зв'язаними руками і мають самостійно здогадатися, що відбулося, бо про це навіть у програмці ані слова. 

До речі, програмки зробили яскраві, з якісною поліграфією і гарними світлинами. І, як водиться, з купою граматичних помилок: "художник по костюмам", "повертаються з полю", "чи здасться їм здійснити свій намір"... І з досить суперечливою, як на мене, передмовою від імені директора-художнього керівника театру, в якій йдеться про актуальність основної теми опери в реаліях нашого часу.

Ось тут ми з паном директором рішуче розходимося в сприйнятті цього твору, і мабуть тому я так неоднозначно сприймаю нашого нового "Запорожця". Для мене основною темою цієї опери є зовсім не пасивна туга за покинутою батьківщиною. І, звісно, не бурхливі родинні баталії Карася. Запорожці в Османській імперії зовсім не були стражденними вигнанцями. Це була потужна військова сила, яка не лише воювала на боці османів, але й активно виборювала власний життєвий простір, зберігала внутрішню автономію. Аж настільки, що османи воліли не втручатися в усобиці між запорожцями і донськими козаками. Щоб пересвідчитися в цьому досить навіть побіжно переглянути історію Задунайської Січі в загальнодоступній Вікіпедії. Та й із самої вистави, попри весь псевдоісторизм, мелодраматизм і умовність лібрето, цілком очевидно, що запорожці були чималим клопотом для Султана, який мусив особисто вивчати їхні настрої, пильнувати, щоб не зчинили козаки якогось заколоту. Йдеться не просто про мрію про повернення до рідного краю, а готовність до боротьби за право жити вільно на своїй землі. Саме ця готовність, уособлена в тому числі і в образі досвідченого воїна Карася, і є головним аргументом на користь рішення султана дозволити козакам самим визначити своє майбутнє, а не намагатися підкорити їх силою. Саме на цьому, а не на тузі за батьківщиною мусить бути головний акцент постановки. І хоча я зазвичай категорично проти купюр в операх, саме цю виставу, як на мене, годилося б закінчити Молитвою. Це було б якраз співзвучно реаліям нинішнього часу. Пісня Оксани "Там за тихим за Дунаєм на землі є божий рай" ідеалізує очікування від повернення на рідну землю. Як і запорожців у ХVІІІ столітті, так і нинішніх українських біженців не чекає райське життя після повернення. І плекати в суспільстві нереалістичні сподівання, що все буде добре, щойно закінчиться війна, просто шкідливо. Нікуди не подінеться, на жаль, страшна руїна, пекучий біль втрат і необхідність заново будувати власний і суспільний добробут. Сам факт можливості безпечного повернення додому нічого не вирішить, доведеться важко працювати, аби відбудувати країну. Тому, як на мене, фіналом опери мала б бути саме піднесена й щира Молитва.

 Саме тому часом викликав внутрішній спротив також режисерський підхід до ролі хору. Козацька маса мала б бути головним рушієм масових сцен, потужною пасіонарною силою. Та замість того громада ховається десь за тином Карасевого обійстя і на задньому плані сцени, виконуючи чисто декоративну функцію. В танцях, яких у виставі багато, щоправда активно задіяли й артистів хору. Мабуть, для того, щоб підтримати репутацію танцюючого хору, яку він отримав ще з часів постановки "Карміна бурана". І щоб у разі відсутності балету на час гастролей вистава не залишилась зовсім без танців. Мушу з прикрістю зазначити, що танцює наш хор часом краще, ніж звучить. Нагадаю, в попередній постановці цієї опери в той час, коли зараз громада боягузливо визирає з-за тину, очікуючи на рішення турецької влади, козаки ладнали на майдані гармати, готуючись силоміць здобувати свою волю й своє право вибору. Саме це мало б стати одним з найпотужніших наративів вистави в нинішніх реаліях, а не ситуативно виринати час від часу в тексті, бо ж з пісні, як кажуть, слова не викинеш...

В опері насправді є величезний і дуже актуальний змістовий шар. Потужний потенціал, який, на жаль, в нашій сценічній інтерпретації залишився десь на узбіччі. І навіть якщо інший склад виконавців зуміє вдихнути більше життя в образи героїв, підняти загальний рівень виконання вистави, на саму концепцію постановки це жодним чином не вплине. 

Втім, і у нинішньому вигляді вистава матиме успіх у публіки. Вона є цілком комфортним дозвіллям для пересічного глядача, бо жодним чином не руйнує звичних стереотипів сприйняття, не ставить гострих питань, не порушує зону комфорту. Ті ж самі знайомі з дитинства образи. І ті ж самі згубні для української ідентичності і так само звичні нарративи, приховані за зовні безневинною картинкою. Але про це пересічний глядач не замислюється. Звик споживати все, що йому пропонують чи то зі сцени, чи то з телеекрану. Але ті, хто береться створювати новий український мистецький продукт, мусили б про це дбати, а не вкладати дорогоцінні творчі (та і фінансові також) ресурси у плекання й примноження сумнозвісної сценічної традиції малоросійського анекдоту. 

Страшна зброя

Людство за свою історію винайшло чимало знарядь для максимально ефективного взаємознищення. Але одним з найефективніших засобів впливу й підкорення була й залишається саме культура. Та сама, що, на переконання багатьох людей, є загальнолюдським надбанням і перебуває поза політикою. 

Дуже наївно. Ніде й ніколи не існувало митців, які жили поза культурними, світоглядними, побутовими впливами свого часу, своєї державної ідеології, традицій і стереотипів. Геніальний Чайковський, в якого певна частина нашої навколокультурної спільноти фанатично вишукує українське коріння в родоводі і малоросійські мотиви в творчості, був за своїми переконаннями великоросом і монархістом. Послухайте його "Мазепу", знайдете весь набір імперських наративів. А музика справді геніальна і просочена українськими мотивами. 

Культура насправді страшна зброя. Вона знищує духовно, асимілює, знецінює і поглинає. Насправді вся людська цивілізація то історія поглинання культур. Кожна намагається нав'язати свої звичаї, традиції, мову, віру, мистецтво. Не стану нагадувати, як кочові племена руйнували давні держави, скільки самобутніх культур знищили європейські колонізатори. Маємо значно ближчу нам і набагато актуальнішу тему багатовікового і далеко не рівноправного співіснування власної культури з культурою російською. Історію заборон, репресій, нав'язування комплексу меншовартості, штучного зближення культур за рахунок зросійщення і вихолощення всього українського.

Згадайте, після утворення союзу влада заходилася "розвивати" культурну сферу. В національних республіках постворювали театри, філармонії. У кожної з'явилися національні опери, балети. Біда лише в тому, що воно не виникало на справжньому національному культурному підгрунті, а штучно генерувалося за єдиною моделлю, калькованою з імперської культурної спадщини. Таким чином утворювався єдиний культурний простір, в якому національній самобутності залишили роль таких собі орієнтальних мотивів. Екзотики для туристів. Все мало наслідувати російську традицію, будуватися й розвиватися виключно за імперським зразком. Бути блідою і нецікавою копією російської культури.

Згадати хоча б оперу М. Лисенка "Тарас Бульба", яку в радянських редакціях безжально нівечили, заганяючи в рамки соцреалізму лібрето, а музику підганяючи під шаблонні традиції руського симфонізму. Чайковський геній, хто ж заперечує. Але це не значить, що всі мають бути його поганими копіями.

Або радянські шкільні підручники з української літератури. Їх нав'язливий акцент на зв'язки українських письменників з Росією, на вплив російської літератури... Ніби більше ніяких культурних впливів не могло бути. Мені в університеті, на факультеті української філології, вже за часів незалежності викладали окремий курс російської мови й літератури. Решта йшла скопом в курсі зарубіжної літератури. Досі пам'ятаю прикрий інцидент, коли мого однокурсника, що спізнився на заняття з тієї самої російської літератури, виставили з аудиторії через те, що він запитав дозволу увійти українською мовою. Пані ця нам більше не викладала, курс у нас з був затятий, але ж працювати в університеті залишилася... Разом із переконанням, що українській мові в Україні місце лише на уроках української мови та літератури і у виступах фольклорних колективів. А ще пригадую, скільки моїх однокласників були звільнені від вивчення української мови і байдикували на цих уроках. У них було, зрозуміло, менше домашніх завдань, тому решта учнів не могли не почуватися скривдженими. І не перейнятися ставленням до українського як до вторинного, необов'язкового, потрібного лише на уроці двічі на тиждень.

Зараз освіту формально ніби перевели на українську. Але поза заняттями учні, студенти, викладачі часто спілкуються російською. Звично, зручно, всі довкола так говорять, соромно говорити суржиком, - тисяча і одна причина, аби лише не українською. Досі чую, як в парку лунають російськомовні дитячі пісеньки. В соцмережах поширюються російськомовні цитати, вірші, кадри з радянського кінематографа. Глядачі сумують за балетами Чайковського.  Все воно на перший погляд нібито безневинне, далеке від політики, але, споживаючи цей контент, незалежно від його мистецького рівня, ми несвідомо продовжуємо залишатися в імперському культурному просторі. Забуваючи, що Російська імперія, а потім і Радянський Союз давно перетворили культуру на потужну зброю експансії й асиміляції. І сучасна Росія продовжує використовувати цю зброю. 

Генерація людей, які зросли на совковій уніфікованій псевдокультурі, нікуди не поділася. І продовжує поповнюватись молодими йолопами, які не замислюючись споживають цей культурний продукт. Так, там чимало шедеврів. Навіть у тоталітарних і людожерських режимах митці продовжують їх творити. Але загалом воно шкодить. Заважає усвідомити власну культурну ідентичність, спотворює уявлення про нашу культуру, традиції. Культивує комплекс меншовартості всього українського. А найголовніше - сприяє збереженню спільного культурного простору з ворогом. Думаю, людей, які досі не усвідомили, хто нам ворог, нині абсолютна меншість. А от тих, хто досі не зрозумів до чого тут наше вимушене спільне історичне, культурне, побутове минуле, значно більше. Хто досі продовжує підтримувати совкові традиції і споживати совковий маскульт і породжену ним огидну шароварщину. На жаль, сприяють цьому і наші культурні діячі. Чого варті хоча б так звані "українські" напів естрадні концертні програми на сцені нашого оперного, зроблені в стилістиці святкових концертів каналу УТ-1. Причому наслідують не лише стилістику, але й репертуар. Або мюзикл "Сорочинський ярмарок", де продовжують просувати образ українця як недорікуватого гуляки, персонажа гоголівських малоросійських анекдотів.  

Ми все ще занадто міцно прив'язані до імперської культури. Кожен знає Пушкіна, Чехова, Чайковського, фільми Рязанова, пісні Пугачової ...  Список нескінченний. Молодше покоління знає російських лідерів думок із соцмереж. А поруч, наприклад, є ще Польща, з якою у нас також спільне історичне минуле і суперечливе сприйняття цієї історії, взаємні культурні впливи. А що ми знаємо про польську культуру, окрім хіба Міцкевича й Шопена? І тих не кожен пересічний українець згадає... У більшості з нас штучно сформованицй викривлений російськоцентричний світогляд. А у  світі існує й інше кіно, книги, картини. Не треба довго шукати прикладів: навіть ці записки, проєкт абсолютно неприбутковий, донедавна писалися російською в розрахунку на суттєво більшу читацьку аудиторію... 

І для багатьох наших співгромадян це, на жаль,  звична зона комфорту. Вони не прагнуть пізнати ані справжню власну, ані інші культури, продовжують читати російських авторів, дивитися й розбирати на цитати радянське кіно, слухати "руський шансон", ностальгувати за радянськими святами і російським балетом. Втім, танцівників і балетоманів ще можна зрозуміти, бо тут справді репертуарна криза, бо більшість балетів пов'язані саме з Росією.  Обиватель продовжує жити в звичній культурній парадигмі, тобто під впливом російських архетипів. 

Всьому світу, насамперед США і Європі, в цьому плані простіше.  Культурна експансія Росії не загрожує їм мовною асиміляцією. Вони в англомовному сегменті, в них є ще й інші культурні обрії. Їх століттями штучно не замикали лише на російське, Москва не була і не буде для них вінцем кар'єри, як це десятиліттями було в Україні. 

Десятиліттями бути свідомим українцем в Україні було просто небезпечно.  Ярлик українофіла, а пізніше - українського буржуазного націоналіста був не просто тавром, яке унеможливлювало успішне кар'єрне просування, а прямою загрозою свободі і навіть життю. І весь цей час в Україні були цілі генерації митців, які продовжували творити українське й українською, хоча система нещадно їх нищила. Ми ще досі не усвідомлюємо наслідки цієї політики і справжні масштаби наших втрат як від фізичного винищення й переслідування наших митців, так і від їх асиміляції і зросійщення. Кожен мав право вибору: інтегруватись в совкову культурну парадигму чи постійно мати проблеми з самореалізацією і жити в постійній небезпеці. Нікого не дивує той цікавий факт, що в Радянському Союзі не існувало російських буржуазних націоналістів? 

 Мене все більше турбують думки про те, як розірвати це ганебне замкнене коло. Як важливо займатися просвітою. Щоб обиватель знав не лише Пушкіна і Чехова. Щоб знищити ці стереотипи. Щоб уникнути страшної небезпеки знов пірнути з головою в ностальгійне совкове болото. 

Я теж значною мірою продукт радянського і пострадянського виховання й освіти. І розумію, що жодна держава, жодна просвіта нічого не вдіє, якщо не почати з себе. Просто перестати спілкуватися російською. Здолати в собі виховану дівчинку, змалечку навчену відповідати тією мовою, якою до неї звернулися. Часи толерантності скінчилися 24.02.22. Не поширювати російськомовний контент в мережі. Без винятків для власних давніх дописів і навіть віршів. Вивчати українське мистецтво, традиції, звичаї, історію. Шукати першоджерела, а не спотворену шароварну виставкову експозицію, на яку імперія перетворювала національні культури. Обирати україномовний контент, українські переклади зарубіжної літератури (з останніми в мене особисто проблема: не задовольняє рівень, страшенно дратують русизми й кальки). Вдосконалювати мовну культуру, тим паче, що всі словники й довідники зараз доступні у смартфоні. Перевірити наголос, правопис, уточнити значення слова можна за пару хвилин. Починати з себе і намагатися тягти за собою тих, хто поруч.  Це може кожен відповідальний громадянин.

А що ж держава? А держава, як на мене, має забезпечити незаперечне домінування української мови, вітчизняного україномовного культурного та мистецького продукту. Забезпечити належний рівень викладання української мови, історії, літератури. І ще - англійської, володіння якою суттєво розширить можливості і конкурентоспроможність українців у всьому світі. І ще максимально ускладнити, якщо вже не вдається наглухо перекрити, всі канали російського впливу. Фільми, книги, гастролі, публічне виконання російських творів. Якщо комусь кортить, нехай купує за великі гроші для власного споживання. І натомість забезпечити режим максимального сприяння українським мистецьким і культурним проєктам. Знов-таки, якщо хтось хоче створювати продукт іншими мовами - власним коштом або за рахунок меценатів. Ви коли-небудь бачили, щоб німці на державному рівні спонсорували видання французьких книжок і навпаки? То чому в нас це має працювати інакше? Російський ринок має стати максимально недоступним для наших митців перш за все з етичних і репутаційних міркувань. Зрозуміло, що за обсягом цільової аудиторії і прибутковістю україномовний продукт не в змозі конкурувати з аналогічним російськомовним. І завдяки нашій штучно  створеній спільній культурній спадщині, нашій тотальній зросійщеності і комплексу меншовартості щодо всього національного туди нашим діячам значно простіше інтегруватися. Тому зробити український вибір єдино прийнятним має допомогти держава. Грантами, цільовою підтримкою, стимуляцією меценатства і спонсорства вітчизняних проєктів.  І тільки після відродження власної культури, мінімум через пару десятиліть можливо поступово звертатися до кращих набутків російського мистецтва. Тих, які витримають конкуренцію на рівних з набутками інших культур. 

Головне знов не пірнути в таке любе багатьом звичне постсовкове культурне болото. Бо то шлях в нікуди. Треба відроджувати справді своє, самобутнє. Воно вціліло. Воно має неймовірний потенціал для подальшого розвитку. І значно багатше і різноманітніше за офіціозний шароварний постсовковий мейнстрім.

Час ламати культурні шаблони, які шкодять нашому поступу.