Відпустити хвіст жар-птиці

 Дніпроопера повернула на сцену популярний серед публіки балет "Ніч перед Різдвом"  за мотивами загальновідомого гоголівського сюжету. Долю петербурзької картини при цьому вирішили радикально, повністю вилучивши її з вистави. Раніше подібна доля спіткала не менш популярну постановку "Великий вальс", перша дія якої відбувається у російському Петербурзі. Щоправда, в цьому випадку через деякий час частину хореографічного тексту першої дії використали для створення прологу. Здавалось би, нічого особливого, нові редакції вистав, зумовлені вимогами нашої суворої воєнної реальності. 

Схоже, з усього неосяжного штучно насадженого масиву імперської культурної спадщини нам найскладніше відмовитися саме від Гоголя. Перш за все від його творів на українську тематику. Надто міцно вони вписані в культурний простір майже кожного з нас завдяки фільмам і театральним постановкам. Протягом десятиліть це була майже єдина дозволена література на позитиві, де українці не подавалися неодмінно пригнобленими, пригніченими і приниженими. Зверхньо поблажливої тональності опису туземної екзотики в цих творах ми досі здебільшого воліємо не помічати. 

Нас десятиліттями виховували в парадигмі верховенства однієї самопроголошеної великої культури. І це почуття меншовартості надто глибоко сидить в підсвідомості. І десь на рівні підсвідомості ми досі пишаємось кожним зверненням діячів цієї культури до української тематики, сприймаючи це як комплімент собі, як акт визнання нашої суб'єктності. Кілька століть існування в тіні, асиміляції, утисків і заборон не минулися безслідно. Маємо покоління людей, які міцно засвоїли імперські наративи про ту велику культуру, без якої ніяк. Які досі не хочуть відпускати ту казкову жар-птицю своєї причетності до чогось, в їх розумінні, великого і величного.  Вперто чіпляються за свої стереотипи, за "Лускунчика", радянські фільми й мультики, російські пісні... І, що найнебезпечніше, долучають до них нові й нові покоління українців, нав'язуючи їм, в кращому разі, застарілі життєві установки й гендерні стереотипи, а то й відверту імперську пропаганду. Нескінченно відтворюючи спільний культурний простір, ті точки дотику, які потім ворог перетворює на потужні важелі впливу. Не помічаючи, що та уявна казкова жар-птиця насправді нищівний вогонь, що випалює національну ідентичність, знецінює чужі мови, традиції, культурні здобутки. 

Доходить до абсурду. Навіть визнаючи необхідність відмови від російського культурного продукту, ми прагнемо якщо вже ніяк не можна втримати той хвіст жар-птиці, хоча б пір'я з нього наскубти. Будь-що лишити в нашому культурному просторі Гоголя, Булгакова, Чайковського, Рєпіна. Список можна продовжувати безкінечно. Апелюємо до українських мотивів у творчості, українського коріння, факту народження або проживання в Україні... Тут теж неозоре поле для дискусій і примітивних маніпуляцій. Забуваючи, що історично, принаймні протягом останніх 300 років, українство - то свідомий вибір, а не просто факт народження чи походження. Вибір часто непростий і навіть небезпечний. За цей вибір сотні наших митців сплатили найвищу ціну. За нього просто зараз ту ж страшну ціну сплачують наші військові. 

А тим часом в наших театрах продовжують ставити Гоголя. Наші балетні трупи везуть на гастролі російські балети. В центрі Дніпра вуличні музиканти жебракують, співаючи російські пісні, і десятки перехожих не виявляють жодних ознак обурення. І при цьому ми дорікаємо провідним театрам світу за їх небажання відмовитися, скажімо, від постановок російської опери чи від балетів Чайковського. Всюди подвійні стандарти. Бо український мистецький продукт наразі потребує величезних інвестицій в його створення і подальше просування, а незліченні і не надто перебірливі ділки від мистецтва хочуть заробити. Байдуже на чому. Якщо світ готовий купувати "Лебедине озеро", знайдеться той, хто охоче його продасть. Якщо більшість публіки охоче аплодує звичній шароварщині, наші академічні драматичні театри й надалі її плекатимуть. Мене досі пересмикує від самої згадки про мюзикли на гоголівський сюжет місцевого виробництва, але ж публіка на це йде... І заради каси наші театри готові потурати невибагливим смакам пересічного глядача, який звик вважати цей несмак і кітч українською культурою. 

З балетом, як на мене, найбільша проблема, бо переважна більшість його популярного репертуару має російський бекграунд. Так, після повномасштабного вторгнення з афіш наших театрів зникли прізвища російських композиторів. Але виник непублічний конценсус щодо, наприклад, "Дон Кіхота", "Пахіти" й "Шопеніани". Балетна спільнота воліє не акцентувати увагу на російському походженні цих балетів, щоб не залишитись зовсім без класичного репертуару, а пересічний глядач не настільки глибоко обізнаний з історією їх створення. Хоча в тому ж "Дон Кіхоті", вітчизняні постановки якого базуються на хореографії росіянина Горського, не російського хіба що сюжет, літературне першоджерело та прізвище автора музики, який, втім, перебував на службі в імператорських театрах. 

Якщо ми хочемо не просто вижити, а зберегти свою українську ідентичність, час перестати бути маленькими людьми, від яких нічого не залежить. Час припинити потурати своїм ностальгійним поривам і маленьким слабкостям. Зрозуміти, що найменше толерування російського культурного продукту, аж до репостів російськомовних мемів чи цитат із радянських фільмів, перегляду російського ютубу, ба навіть поширення власного російськомовного контенту, посилює зросійщення нашого простору. Російського довкіл і так занадто багато, щоб ще й ми самі зараз цей потік примножували! Ми правда хочемо, щоб наступні покоління українців мали, як і їхні діди і батьки, спільні дитячі враження і спогади з росіянами? Якщо так, то можна й далі згодовувати малечі радянські мультики, по саме нікуди нафаршированих пропагандою богатирів, на перший погляд безневинних лунтиків, Машу, смішариків. А потім дивуватися, що звідкись беруться колаборанти й "одін народ"...

Перша прем'єра ювілейного сезону

Наш оперний, який у міжсезоння нарешті  перестав бути Дніпропетровським, представив першу прем'єру ювілейного 50-го театрального сезону - оперу Івана Небесного "Хитрий лис" (лібрето Василя Вовкуна за казкою І.Франка "Лис Микита"). Постановка стала першим для нашого театру досвідом творчої колаборації  з Львівською оперою, на замовлення якої у 2019 році був написаний цей твір. І першою за понад 30 років прем'єрою сучасної української опери у Дніпрі. Подія справді історична. 

Вперше ця опера побачила світ рампи у 2020 році у Львові. І от через три роки В.Вовкун переніс цю постановку на нашу сцену. Особисто я тішуся насамперед тим, що театр нарешті звертається до національного репертуару. І що оперний нарешті, чи не вперше на моїй пам'яті, перестає бути театром одного режисера-постановника. Яким би талановитим не був митець, така творча монополія врешті-решт призводить до кризи. 

Українська опера, десятиліттями затиснута в тісні цензурні лещата соцреалізму і традицій "руського симфонізму", мусить нині торувати нові шляхи, шукати нові теми і форми.  На жаль, тридцять років української незалежності мало позначилися на репертуарі вітчизняних оперних театрів. Мені особисто вдалося пригадати лише чотири нові опери, які побачили світло рампи - "Катерина" Родіна, "Вишиваний король України" Загайкевич, "Одержима" Волинського і наш тепер уже спільний зі Львовом Лис. Театри в основному продовжували експлуатувати популярний італійський репертуар (хоча траплялися і приємні винятки, зокрема постановка "Лоенгріна" у Львові і передвоєнна прем'єра "Попелюшки" на Харківській сцені), а вітчизняна опера була представлена майже виключно старими постановками "Запорожця за Дунаєм" (тут знов-таки єдиним винятком серед шести вітчизняних оперних театрів був Львів, який має в своєму репертуарі "Украдене щастя" Мейтуса і першим з усіх замовив нову оперу українському композитору). І тільки зараз нарешті виник запит на переосмислення класики вітчизняного національного репертуару і постановки нової української опери. Нагадаю, що у Дніпрі років 15 поспіль, аж до березня минулого року, не було в афіші жодної української опери. Єдиний виняток - концертне виконання "Назара Стодолі" Данькевича. 

Вперше музика Івана Небесного прозвучала в нашому оперному ще минулого сезону, коли оркестр під орудою В.Коваля виконав його "Різдвяні симфонізми". Це також було непересічною подією нашого театрального життя, оскільки української музики у нас виконують вкрай мало. В тому ж сезоні відбулася і перша за весь час незалежності України прем'єра української опери. Все це більш ніж яскраво показує ставлення до національного репертуару, про який у нас часто говорять, але рідко виконують, якщо не рахувати нав'язлої в зубах попси на кшталт "Соколят" або "Чорнобривців". Наприклад, в оперному відділенні цьогорічного концерту на честь відкриття сезону для національного репертуару взагалі не знайшлося місця. Хочеться сподіватися, що дві нові постановки українських опер сприятимуть виправленню цієї ганебної ситуації. Принаймні, їх декорації, костюми і сценографія точно виграватимуть на тлі решти наших опер, більшість яких поставлені ще у 80-90-х роках минулого століття. 

За два перегляди досить складно, принаймні для мене, оцінити всі нюанси нової опери, але в цілому музика мені припала до душі. І сподобалася б ще більше, якби в опері переважали саме притаманні цьому жанру виразні засоби. Як на мій смак, дещо забагато розмовних реплік, вигуків, монологів тощо. Мені хотілося більше співу. Зате справжньою родзинкою музичної партитури стали цимбали, бандура, шарманка і, найголовніше, трембіта,  справжня екзотика для нашого регіону, причому не сховані в надрах оркестрової ями, а органічно вплетені в сценічне дійство. Актуальний на всі часи і незвичний для оперної сцени алегоричний сюжет, пронизаний знайомими з дитинства казковими мотивами, які набувають несподівано злободенного змісту, яскраві впізнавані персонажі роблять оперу надзвичайно близькою нашому сьогоденню, викликають жвавий відгук публіки. Що ж до якості виконання, то воно яскраво демонструє нинішній максимум можливостей нашої оперної трупи. Цю виставу готували дуже ретельно, це відчувалося. І мої претензії стосуються рівня нашої оперної трупи в цілому, а не цієї конкретної прем'єри, тому не буду тут зупинятися на персоналіях. Зазначу лише, що контраст між окремими виконавцями був надто відчутний, аж до того, що не всіх було чутно за оркестром... 

Сама постановка стала чи не першою прем'єрою останніх років десяти (власне, оперні прем'єри останнього десятиліття можна на пальцях перелічити. А ті, в яких можна було відзначити справді гідну роботу режисера, як у "Хитрому лисі" - й поготів), яка майже беззастережно мені сподобалась. Єдине, що дратувало - постійне совання і носіння через пів сцени конструкцій умеблювання кубла лиса Микити. Ця метушня виглядала, як на мене, дуже незграбно, збивала темпоритм і привертала забагато уваги. Припускаю, що на львівській сцені, яка компактніша за нашу, це відбувалося менш помітно і більш динамічно, і там таке постановочне рішення було органічнішим.   І ще здалося, що трохи переборщили з димом, особливо під час другого перегляду. Часом все, окрім авансцени, розпливалося в тумані. Натомість прем'єра дуже приємно вразила сучасною й яскравою світловою партитурою. Це дуже тішить, бо саме світло протягом останніх сезонів було однією з найслабших ланок наших вистав, тому що відповідна апаратура давно потребувала капітального оновлення. А як ефектно з'являлися в яскравому ореолі променів світла зі свого підземного леговища під сценою колоритні Лев і Левиця! Найцікавіше, як на мене, постановочне рішення цієї вистави! От повітряні гімнастки мене не особливо вразили, оскільки їх поява на сцені ніяк сюжетно не обумовлена і просто додає видовищності і екзотики і без того яскравій і цікавій виставі. Маю передчуття, що з плином часу ці не обов'язкові циркові "спецефекти" спіткає доля танцю живота з "Корсара" або відеопроекції з останньої дії "Травіати". Без жодної шкоди для вистави. 

Окремого і дуже схвального відгуку, на мою думку, вартують костюми і грим. Дуже колоритні і виразні, але при цьому не переобтяжені нарочитим натуралізмом, без кричущих кольорів і  недоречної "мультяшності". Особливої уваги заслуговують незвичайні каркасні головні убори у вигляді обрисів звіриних голів, які робили персонажів легко пізнаваними, але виглядали легко і не затіняли обличчя артистів. Зроблено з великим смаком і почуттям міри! Глядачі, що завітали на відкриття нинішнього сезону, мали змогу роздивитися все це зблизька на влаштованому в антракті концерту показі костюмів майбутньої прем'єри. 

Ця вистава стала для абсолютної більшості дніпровських глядачів (мені особисто поталанило ще побувати на прем'єрі вже згадуваної тут "Одержимої" в Національній музичній академії) першим знайомством з сучасною українською оперою.  Знайомством довгоочікуваним і, безперечно, надзвичайно цікавим.  Сподіваюся, що вистава матиме тривалу й успішну сценічну історію. І що цей яскравий старт сезону матиме продовження, і національний репертуар нарешті посяде належне місце в афіші нашого театру. 

 

Парадокс успішної прем'єри

 На перший погляд, дивний парадокс. Стільки років чекати, коли ж в репертуарі театру нарешті знову з'явиться українська опера. Ламати списи, намагаючись переконати адміністрацію у необхідності активніше звертатися до національного репертуару. Дочекатися нарешті нової постановки "Запорожця за Дунаєм". Прийти на довгоочікувану прем'єру опери, з якою пов'язано стільки дорогих мені дитячих спогадів, і не відчути нічого, окрім прикрого розчарування. Ось так коротко можна описати моє враження від нашого нового "Запорожця...".

Дивує, що прем'єру поставили саме зараз, коли пів трупи перебуває на гастролях в Британії, і виконавський ресурс дуже обмежений. До того ж репетиції відбувалися одночасно з підготовкою до виїзду ще однієї гастрольної групи до країн Балтії. В нас не настільки потужна трупа, щоб це не позначилося на рівні виконання, в чому ми і переконалися на прем'єрі.

Власне, це свідчить лише про те, що ставлення театральної адміністрації до національного репертуару не змінилося. В ньому не бачать перспективи ні в плані закордонних гастролей, ні в плані касового збору. Змінювати підходи до постановки національної музичної класики ніхто не збирається. В концертах української музики домінує естрада і заспівані популярні народні пісні. Стиль більшості цих заходів копіює совкові святкові концерти на телеканалі УТ-1. В репертуарі театру досі залишається "мюзикл" "Сорочинський ярмарок", що являє собою типовий зразок ганебного псевдоукраїнського явища - "малоросійський анекдот", до якого десятиліттями намагалися звести все українське. Традиції шароварщини процвітають. 

Не стала винятком і наша прем'єра. Таке враження, що, плануючи постановку, ніхто не переймався питанням, для чого це робиться. Які сенси, які наративи несе вистава. Зробили черговий банальний водевіль в національних костюмах (костюми, до слова, чи не найкраще, що є у виставі) з примітивною режисурою. Постановка 1984 року, яка зійшла зі сцени десь у 2007-2008 роках, була значно змістовнішою і креативнішою. 

Відкривається завіса, і перед глядачем постає настільки типовий сільський український краєвид, що аж очам боляче. Праворуч хата під солом'яною стріхою, ліворуч - віз, на тину рушники й глечики, під хатою мальви, соняхи і чомусь гарбузи. На заднику велика ріка. Універсальна декорація, на тлі якої можна з однаковим успіхом ставити будь-яку класичну українську мелодраму. Антураж не зміниться аж до знаменитої Молитви, коли з колосників спуститься зображення кам'яної церкви, обабіч якої в небі красуються дві картонні фігури ангелів. За загальним колоритом вся ця фінальна "краса" найбільше нагадує єлейні ілюстрації з агітаційної продукції свідків Ієгови. Кого зараз можна здивувати церквою на сцені? От якби таке зробили у вже згаданій виставі 1984 року, це був би сміливий креатив!

Якщо вже вдаватися до порівняння двох постановок, то за креативністю оформлення вистава 1984 року виграє з розгромним рахунком. Чого варта лише величезна фігура козака Мамая, що домінувала на сцені, під сінню якої відбувалася вся дія. Для епохи соцреалізму і тотального зросійщення це було дуже сміливе постановочне рішення. А от в ХХІ столітті, в  незалежній Україні, за повної відсутності цензурних обмежень, чомусь не спромоглися на щось більше, ніж звичайнісіньке сільське обійстя й церква... Так, все це дуже яскраве, гарно вималюване, але за своєю суттю банальне і безлике. І ніякі картонні ангели, лазерні проєкції і дим цього не сховають.

Напередодні прем'єри багато говорилося про повернення до авторського задуму, про переосмислення вистави, відхід від традиційних трактовок сюжету як жанрових побутових сцен в національному колориті... І справді, на початку вистави додали пролог - пісню кобзаря "Катерино, вража бабо, що ж ти наробила". Дуже промовисто й символічно, але... Не хотілося б розкидатися звинуваченнями в плагіаті, та аналогічний режисерський прийом використаний в Харківській постановці опери П.Чайковського "Мазепа", де на початку вистави у виконанні козака так само звучить пісня "Чорна рілля ізорана". Тим, хто, як я, бачив обидві вистави, разюча подібність постановочних рішень одразу впадає в око.

Потім показали бій на шаблях у виконанні артистів хору, який, мабуть, мав нагадати глядачу про славні козацькі звитяги, і щедро задимлену і досить понуру процесію, яка, за задумом постановників, мала означати відхід запорожців за Дунай, але мені особисто більше скидалася на алюзію з відомим біблійним сюжетом про вихід євреїв з Єгипту, а ще - зі знаменитою картиною Брейгеля ""Сліпі". Але гаразд, не всі глядачі мають таку багату уяву.  

На цьому режисерський креатив вичерпався, і решта вистави звично звелася до жанрових побутових комічних і ліричних сцен в стилі "малоросійський анекдот" з патетичним фіналом на тлі вже згаданих ангелів над церквою. Але навіть тут, у порівнянні з попередньою постановкою, мені забракло характеру, яскравості, колоритності й соковитості образів. Не кажучи вже про те, що сама партитура опери виявилась нездоланним випробуванням для вокальних можливостей декого з виконавців  Мізансцени вийшли банальні, часом перевантажені дрібними деталями  і надмірним комікуванням. Карась, що поривається подарувати роздратованій Одарці зірваного під хатою соняшника... Одарка, що в пориві гніву накидається на гульвісу-чоловіка спершу з макогоном, а потім хапається ще й за граблі... Зустріч Оксани з Андрієм відбувається біля все тієї ж хати, момент потрапляння козака-перебіжчика в полон взагалі залишається за кадром, у фіналі глядачі бачать закоханих уже зі зв'язаними руками і мають самостійно здогадатися, що відбулося, бо про це навіть у програмці ані слова. 

До речі, програмки зробили яскраві, з якісною поліграфією і гарними світлинами. І, як водиться, з купою граматичних помилок: "художник по костюмам", "повертаються з полю", "чи здасться їм здійснити свій намір"... І з досить суперечливою, як на мене, передмовою від імені директора-художнього керівника театру, в якій йдеться про актуальність основної теми опери в реаліях нашого часу.

Ось тут ми з паном директором рішуче розходимося в сприйнятті цього твору, і мабуть тому я так неоднозначно сприймаю нашого нового "Запорожця". Для мене основною темою цієї опери є зовсім не пасивна туга за покинутою батьківщиною. І, звісно, не бурхливі родинні баталії Карася. Запорожці в Османській імперії зовсім не були стражденними вигнанцями. Це була потужна військова сила, яка не лише воювала на боці османів, але й активно виборювала власний життєвий простір, зберігала внутрішню автономію. Аж настільки, що османи воліли не втручатися в усобиці між запорожцями і донськими козаками. Щоб пересвідчитися в цьому досить навіть побіжно переглянути історію Задунайської Січі в загальнодоступній Вікіпедії. Та й із самої вистави, попри весь псевдоісторизм, мелодраматизм і умовність лібрето, цілком очевидно, що запорожці були чималим клопотом для Султана, який мусив особисто вивчати їхні настрої, пильнувати, щоб не зчинили козаки якогось заколоту. Йдеться не просто про мрію про повернення до рідного краю, а готовність до боротьби за право жити вільно на своїй землі. Саме ця готовність, уособлена в тому числі і в образі досвідченого воїна Карася, і є головним аргументом на користь рішення султана дозволити козакам самим визначити своє майбутнє, а не намагатися підкорити їх силою. Саме на цьому, а не на тузі за батьківщиною мусить бути головний акцент постановки. І хоча я зазвичай категорично проти купюр в операх, саме цю виставу, як на мене, годилося б закінчити Молитвою. Це було б якраз співзвучно реаліям нинішнього часу. Пісня Оксани "Там за тихим за Дунаєм на землі є божий рай" ідеалізує очікування від повернення на рідну землю. Як і запорожців у ХVІІІ столітті, так і нинішніх українських біженців не чекає райське життя після повернення. І плекати в суспільстві нереалістичні сподівання, що все буде добре, щойно закінчиться війна, просто шкідливо. Нікуди не подінеться, на жаль, страшна руїна, пекучий біль втрат і необхідність заново будувати власний і суспільний добробут. Сам факт можливості безпечного повернення додому нічого не вирішить, доведеться важко працювати, аби відбудувати країну. Тому, як на мене, фіналом опери мала б бути саме піднесена й щира Молитва.

 Саме тому часом викликав внутрішній спротив також режисерський підхід до ролі хору. Козацька маса мала б бути головним рушієм масових сцен, потужною пасіонарною силою. Та замість того громада ховається десь за тином Карасевого обійстя і на задньому плані сцени, виконуючи чисто декоративну функцію. В танцях, яких у виставі багато, щоправда активно задіяли й артистів хору. Мабуть, для того, щоб підтримати репутацію танцюючого хору, яку він отримав ще з часів постановки "Карміна бурана". І щоб у разі відсутності балету на час гастролей вистава не залишилась зовсім без танців. Мушу з прикрістю зазначити, що танцює наш хор часом краще, ніж звучить. Нагадаю, в попередній постановці цієї опери в той час, коли зараз громада боягузливо визирає з-за тину, очікуючи на рішення турецької влади, козаки ладнали на майдані гармати, готуючись силоміць здобувати свою волю й своє право вибору. Саме це мало б стати одним з найпотужніших наративів вистави в нинішніх реаліях, а не ситуативно виринати час від часу в тексті, бо ж з пісні, як кажуть, слова не викинеш...

В опері насправді є величезний і дуже актуальний змістовий шар. Потужний потенціал, який, на жаль, в нашій сценічній інтерпретації залишився десь на узбіччі. І навіть якщо інший склад виконавців зуміє вдихнути більше життя в образи героїв, підняти загальний рівень виконання вистави, на саму концепцію постановки це жодним чином не вплине. 

Втім, і у нинішньому вигляді вистава матиме успіх у публіки. Вона є цілком комфортним дозвіллям для пересічного глядача, бо жодним чином не руйнує звичних стереотипів сприйняття, не ставить гострих питань, не порушує зону комфорту. Ті ж самі знайомі з дитинства образи. І ті ж самі згубні для української ідентичності і так само звичні нарративи, приховані за зовні безневинною картинкою. Але про це пересічний глядач не замислюється. Звик споживати все, що йому пропонують чи то зі сцени, чи то з телеекрану. Але ті, хто береться створювати новий український мистецький продукт, мусили б про це дбати, а не вкладати дорогоцінні творчі (та і фінансові також) ресурси у плекання й примноження сумнозвісної сценічної традиції малоросійського анекдоту. 

Страшна зброя

Людство за свою історію винайшло чимало знарядь для максимально ефективного взаємознищення. Але одним з найефективніших засобів впливу й підкорення була й залишається саме культура. Та сама, що, на переконання багатьох людей, є загальнолюдським надбанням і перебуває поза політикою. 

Дуже наївно. Ніде й ніколи не існувало митців, які жили поза культурними, світоглядними, побутовими впливами свого часу, своєї державної ідеології, традицій і стереотипів. Геніальний Чайковський, в якого певна частина нашої навколокультурної спільноти фанатично вишукує українське коріння в родоводі і малоросійські мотиви в творчості, був за своїми переконаннями великоросом і монархістом. Послухайте його "Мазепу", знайдете весь набір імперських наративів. А музика справді геніальна і просочена українськими мотивами. 

Культура насправді страшна зброя. Вона знищує духовно, асимілює, знецінює і поглинає. Насправді вся людська цивілізація то історія поглинання культур. Кожна намагається нав'язати свої звичаї, традиції, мову, віру, мистецтво. Не стану нагадувати, як кочові племена руйнували давні держави, скільки самобутніх культур знищили європейські колонізатори. Маємо значно ближчу нам і набагато актуальнішу тему багатовікового і далеко не рівноправного співіснування власної культури з культурою російською. Історію заборон, репресій, нав'язування комплексу меншовартості, штучного зближення культур за рахунок зросійщення і вихолощення всього українського.

Згадайте, після утворення союзу влада заходилася "розвивати" культурну сферу. В національних республіках постворювали театри, філармонії. У кожної з'явилися національні опери, балети. Біда лише в тому, що воно не виникало на справжньому національному культурному підгрунті, а штучно генерувалося за єдиною моделлю, калькованою з імперської культурної спадщини. Таким чином утворювався єдиний культурний простір, в якому національній самобутності залишили роль таких собі орієнтальних мотивів. Екзотики для туристів. Все мало наслідувати російську традицію, будуватися й розвиватися виключно за імперським зразком. Бути блідою і нецікавою копією російської культури.

Згадати хоча б оперу М. Лисенка "Тарас Бульба", яку в радянських редакціях безжально нівечили, заганяючи в рамки соцреалізму лібрето, а музику підганяючи під шаблонні традиції руського симфонізму. Чайковський геній, хто ж заперечує. Але це не значить, що всі мають бути його поганими копіями.

Або радянські шкільні підручники з української літератури. Їх нав'язливий акцент на зв'язки українських письменників з Росією, на вплив російської літератури... Ніби більше ніяких культурних впливів не могло бути. Мені в університеті, на факультеті української філології, вже за часів незалежності викладали окремий курс російської мови й літератури. Решта йшла скопом в курсі зарубіжної літератури. Досі пам'ятаю прикрий інцидент, коли мого однокурсника, що спізнився на заняття з тієї самої російської літератури, виставили з аудиторії через те, що він запитав дозволу увійти українською мовою. Пані ця нам більше не викладала, курс у нас з був затятий, але ж працювати в університеті залишилася... Разом із переконанням, що українській мові в Україні місце лише на уроках української мови та літератури і у виступах фольклорних колективів. А ще пригадую, скільки моїх однокласників були звільнені від вивчення української мови і байдикували на цих уроках. У них було, зрозуміло, менше домашніх завдань, тому решта учнів не могли не почуватися скривдженими. І не перейнятися ставленням до українського як до вторинного, необов'язкового, потрібного лише на уроці двічі на тиждень.

Зараз освіту формально ніби перевели на українську. Але поза заняттями учні, студенти, викладачі часто спілкуються російською. Звично, зручно, всі довкола так говорять, соромно говорити суржиком, - тисяча і одна причина, аби лише не українською. Досі чую, як в парку лунають російськомовні дитячі пісеньки. В соцмережах поширюються російськомовні цитати, вірші, кадри з радянського кінематографа. Глядачі сумують за балетами Чайковського.  Все воно на перший погляд нібито безневинне, далеке від політики, але, споживаючи цей контент, незалежно від його мистецького рівня, ми несвідомо продовжуємо залишатися в імперському культурному просторі. Забуваючи, що Російська імперія, а потім і Радянський Союз давно перетворили культуру на потужну зброю експансії й асиміляції. І сучасна Росія продовжує використовувати цю зброю. 

Генерація людей, які зросли на совковій уніфікованій псевдокультурі, нікуди не поділася. І продовжує поповнюватись молодими йолопами, які не замислюючись споживають цей культурний продукт. Так, там чимало шедеврів. Навіть у тоталітарних і людожерських режимах митці продовжують їх творити. Але загалом воно шкодить. Заважає усвідомити власну культурну ідентичність, спотворює уявлення про нашу культуру, традиції. Культивує комплекс меншовартості всього українського. А найголовніше - сприяє збереженню спільного культурного простору з ворогом. Думаю, людей, які досі не усвідомили, хто нам ворог, нині абсолютна меншість. А от тих, хто досі не зрозумів до чого тут наше вимушене спільне історичне, культурне, побутове минуле, значно більше. Хто досі продовжує підтримувати совкові традиції і споживати совковий маскульт і породжену ним огидну шароварщину. На жаль, сприяють цьому і наші культурні діячі. Чого варті хоча б так звані "українські" напів естрадні концертні програми на сцені нашого оперного, зроблені в стилістиці святкових концертів каналу УТ-1. Причому наслідують не лише стилістику, але й репертуар. Або мюзикл "Сорочинський ярмарок", де продовжують просувати образ українця як недорікуватого гуляки, персонажа гоголівських малоросійських анекдотів.  

Ми все ще занадто міцно прив'язані до імперської культури. Кожен знає Пушкіна, Чехова, Чайковського, фільми Рязанова, пісні Пугачової ...  Список нескінченний. Молодше покоління знає російських лідерів думок із соцмереж. А поруч, наприклад, є ще Польща, з якою у нас також спільне історичне минуле і суперечливе сприйняття цієї історії, взаємні культурні впливи. А що ми знаємо про польську культуру, окрім хіба Міцкевича й Шопена? І тих не кожен пересічний українець згадає... У більшості з нас штучно сформованицй викривлений російськоцентричний світогляд. А у  світі існує й інше кіно, книги, картини. Не треба довго шукати прикладів: навіть ці записки, проєкт абсолютно неприбутковий, донедавна писалися російською в розрахунку на суттєво більшу читацьку аудиторію... 

І для багатьох наших співгромадян це, на жаль,  звична зона комфорту. Вони не прагнуть пізнати ані справжню власну, ані інші культури, продовжують читати російських авторів, дивитися й розбирати на цитати радянське кіно, слухати "руський шансон", ностальгувати за радянськими святами і російським балетом. Втім, танцівників і балетоманів ще можна зрозуміти, бо тут справді репертуарна криза, бо більшість балетів пов'язані саме з Росією.  Обиватель продовжує жити в звичній культурній парадигмі, тобто під впливом російських архетипів. 

Всьому світу, насамперед США і Європі, в цьому плані простіше.  Культурна експансія Росії не загрожує їм мовною асиміляцією. Вони в англомовному сегменті, в них є ще й інші культурні обрії. Їх століттями штучно не замикали лише на російське, Москва не була і не буде для них вінцем кар'єри, як це десятиліттями було в Україні. 

Десятиліттями бути свідомим українцем в Україні було просто небезпечно.  Ярлик українофіла, а пізніше - українського буржуазного націоналіста був не просто тавром, яке унеможливлювало успішне кар'єрне просування, а прямою загрозою свободі і навіть життю. І весь цей час в Україні були цілі генерації митців, які продовжували творити українське й українською, хоча система нещадно їх нищила. Ми ще досі не усвідомлюємо наслідки цієї політики і справжні масштаби наших втрат як від фізичного винищення й переслідування наших митців, так і від їх асиміляції і зросійщення. Кожен мав право вибору: інтегруватись в совкову культурну парадигму чи постійно мати проблеми з самореалізацією і жити в постійній небезпеці. Нікого не дивує той цікавий факт, що в Радянському Союзі не існувало російських буржуазних націоналістів? 

 Мене все більше турбують думки про те, як розірвати це ганебне замкнене коло. Як важливо займатися просвітою. Щоб обиватель знав не лише Пушкіна і Чехова. Щоб знищити ці стереотипи. Щоб уникнути страшної небезпеки знов пірнути з головою в ностальгійне совкове болото. 

Я теж значною мірою продукт радянського і пострадянського виховання й освіти. І розумію, що жодна держава, жодна просвіта нічого не вдіє, якщо не почати з себе. Просто перестати спілкуватися російською. Здолати в собі виховану дівчинку, змалечку навчену відповідати тією мовою, якою до неї звернулися. Часи толерантності скінчилися 24.02.22. Не поширювати російськомовний контент в мережі. Без винятків для власних давніх дописів і навіть віршів. Вивчати українське мистецтво, традиції, звичаї, історію. Шукати першоджерела, а не спотворену шароварну виставкову експозицію, на яку імперія перетворювала національні культури. Обирати україномовний контент, українські переклади зарубіжної літератури (з останніми в мене особисто проблема: не задовольняє рівень, страшенно дратують русизми й кальки). Вдосконалювати мовну культуру, тим паче, що всі словники й довідники зараз доступні у смартфоні. Перевірити наголос, правопис, уточнити значення слова можна за пару хвилин. Починати з себе і намагатися тягти за собою тих, хто поруч.  Це може кожен відповідальний громадянин.

А що ж держава? А держава, як на мене, має забезпечити незаперечне домінування української мови, вітчизняного україномовного культурного та мистецького продукту. Забезпечити належний рівень викладання української мови, історії, літератури. І ще - англійської, володіння якою суттєво розширить можливості і конкурентоспроможність українців у всьому світі. І ще максимально ускладнити, якщо вже не вдається наглухо перекрити, всі канали російського впливу. Фільми, книги, гастролі, публічне виконання російських творів. Якщо комусь кортить, нехай купує за великі гроші для власного споживання. І натомість забезпечити режим максимального сприяння українським мистецьким і культурним проєктам. Знов-таки, якщо хтось хоче створювати продукт іншими мовами - власним коштом або за рахунок меценатів. Ви коли-небудь бачили, щоб німці на державному рівні спонсорували видання французьких книжок і навпаки? То чому в нас це має працювати інакше? Російський ринок має стати максимально недоступним для наших митців перш за все з етичних і репутаційних міркувань. Зрозуміло, що за обсягом цільової аудиторії і прибутковістю україномовний продукт не в змозі конкурувати з аналогічним російськомовним. І завдяки нашій штучно  створеній спільній культурній спадщині, нашій тотальній зросійщеності і комплексу меншовартості щодо всього національного туди нашим діячам значно простіше інтегруватися. Тому зробити український вибір єдино прийнятним має допомогти держава. Грантами, цільовою підтримкою, стимуляцією меценатства і спонсорства вітчизняних проєктів.  І тільки після відродження власної культури, мінімум через пару десятиліть можливо поступово звертатися до кращих набутків російського мистецтва. Тих, які витримають конкуренцію на рівних з набутками інших культур. 

Головне знов не пірнути в таке любе багатьом звичне постсовкове культурне болото. Бо то шлях в нікуди. Треба відроджувати справді своє, самобутнє. Воно вціліло. Воно має неймовірний потенціал для подальшого розвитку. І значно багатше і різноманітніше за офіціозний шароварний постсовковий мейнстрім.

Час ламати культурні шаблони, які шкодять нашому поступу.

Як прожити без "Лебединого озера"

24.02.2022 року стало не лише трагічною датою в історії нашої держави, але й, дуже хочеться вірити, точкою неповернення для української культури й освіти. Початком її остаточного вивільнення від десятиліттями нав'язуваного комплексу меншовартості і патерналітського впливу  імперської російської  і радянської культурної спадщини. Ми нарешті позбуваємося всього, пов'язаного з країною-агресором, в топоніміці, в шкільних програмах, в репертуарах театрів. Процес цей іде нелегко, викликаючи шалений спротив прихильників ієзуїтської тези "культура поза політикою" і консервативної частини мистецької спільноти, яка боїться будь-яких змін. 

Нова загальнонаціональна тенденція вже призвела до помітних змін у культурному середовищі. Твори російських митців зникли з афіш вітчизняних театрів і філармоній, українські митці здебільшого відмовляються від виконання їх і за кордоном. 

Але якщо в репертуарі більшості драматичних театрів, опери і філармоній  російські твори становили хоча і вагому, але не переважну частку афіші, то балет опинився у досить скрутному становищі. Протягом десятиліть репертуар усіх наших класичних балетних труп тримався на трьох китах, які безвідмовно забезпечували успіх у публіки, касовий збір і гастрольні перспективи. Йдеться, як більшість балетоманів вже здогадалася, про шедеври П.Чайковського - "Лебедине озеро", "Лускунчик" і "Спляча красуня", без яких ще пів року тому не можна було уявити афішу жодного з наших оперних. І які тепер, із цілком зрозумілих причин, надовго викреслені з репертуару. 

Але це тільки верхівка айсберга. Насправді, за нечиселенними і малопопулярними серед широкого глядацького загалу винятками, афіша українського балетного театру складалася переважно з творів класичної спадщини, створених у Російській Імперії, якщо не на музику російських композиторів, то російськими хореографами. Окрім уже згаданої тріади Чайковського, в репертуарі більшості наших театрів є, наприклад,   "Дон Кіхот" і "Баядерка" Л.Мінкуса. І вилучати їх з афіші не поспішають, в Одесі навіть нещодавно презентували нову редакцію "Дон Кіхота". Так, автор музики цих балетів австрієць чеського походження. Але обидві балетні музичні партитури  створено ним у Росії, для дирекції імператорських театрів. І перебував він там не в статусі вільного художника, а на службі государевій. Хореографію обох шедеврів створив ще один іноземець на службі в імперії - француз Маріус Петіпа, який, варто зазначити, взагалі доклався практично до всього репертуару, відомого зараз як балети класичної спадщини, включно з такими шедеврами як "Жізель" і "Корсар". А звична нам  редакція "Дон Кіхота" взагалі створена у Москві балетмейстером О. Горським. Така ж історія і з балетом "Шопеніана":  фортепіанні п'єси польського композитора Ф. Шопена, на музику яких створено балет, оркестровані російським композитором О.Глазуновим, а хореографія належить ще одному росіянину  - М.Фокіну. 

То виходить, що тут панує політика подвійних стандартів? І жертвою голосно задекларованої відмови від російського репертуару стали лише балети Чайковського? Найпопулярніші, російське походження яких очевидне навіть далеким від балетного мистецтва людям. Ну і ще, схоже, "Раймонда" вже згаданого Глазунова, яка і так нечасто з'являлася на сцені НОУ, "Спартак" Хачатуряна, хореографія якого належить росіянину Григоровичу (саме вона була основою більшості вітчизняних постановок цього балету, хоча існує ще й постановка Якобсона) і балети Прокоф'єва. Принаймні, саме такі тенденції можна помітити, вивчивши останні афіші наших театрів, які відновили свою роботу. 

Звісно, пересічний глядач, який у нас не привчений заглиблюватися і замислюватися, не знає таких подробиць походження вистав, адже на театральних афішах зазвичай зазначають лише автора музики балету. А консервативна і зачарована класичним балетом каста балетоманів, яка аж ніяк не становить більшості в наших глядацьких залах, часто-густо не готова втратити кращі зразки балетного репертуару. Як і дирекції самих театрів, яким треба на чомусь збирати касу і з чимось їздити на гастролі. А продати європейському чи американському імпресаріо нікому не відомий балетний продукт у виконанні провінційної української трупи справа дуже складна, якщо взагалі можлива. От "Лускунчик", особливо під Новий рік, і "Лебедине озеро" зовсім інша річ. Вони самі себе продають практично у будь-якій країні і у будь-якому виконанні.

На превеликий жаль, національний балетний репертуар представлений на вітчизняних сценах в основному "Лісовою піснею" М.Скорульського і "Лілеєю" К.Данькевича. Цього, звісно, катастрофічно недостатньо, щоб скласти конкуренцію загальновідомій балетній класиці російського походження. Адже практично весь час свого існування український балет вибудовував свій репертуар саме на основі цих творів з невеликими вкрапленнями національної тематики і авторських постановок місцевих хореографів. До того ж за радянських часів усе це піддавалося нищівній ідеологічній цензурі. І значно безпечніше було створити черговий клон "Спартака" чи "Сплячої красуні", ніж ризикувати кар'єрою, нариваючись на звинувачення у націоналістичних, буржуазних, формалістичних й інших ухилах при роботі над новими постановками на музику українських композиторів. З великим шансом на те, що результат творчих зусиль так і не побачить світла рампи. 

Тридцять років незалежності, на жаль, майже не змінили репертуарної політики наших оперних театрів, особливо провінційних, яким, до того ж, більшу частину цього часу довелося банально боротися за виживання в умовах хронічного недофінансування. В такій ситуації, звісно, ніхто не поспішав різати курку, яка несе золоті яйця, і міняти касові вистави на якісь непевні проєкти. Навіть після подій 2014 року нічого не змінилося ні в політиці театрів, ні в уподобаннях публіки. Тому наш пересічний глядач практично не знайомий з творчістю європейських балетмейстерів. На наших теренах хореографію Баланчина, Ноймаєра, Кранко, Петі, Аштона, Дуато і багатьох інших, на відміну від касових "Лебединого озера" і "Лускунчика",  можна, якщо пощастить, лише зрідка побачити в концертах. 

То що ж робити? Як зберегти вітчизняний класичний балет без традиційного репертуару? Адже на самих лише власних постановках, часто, особливо в провінційних трупах,  наслідувальницьких і компілятивних, навряд чи вдасться довго протриматись. А запросити провідних європейських хореографів наші театри не можуть і з фінансових, і з безпекових міркувань. Так само, як і сплачувати роялті за їх постановки. Це під силу хіба що Національній опері, але й там не поспішають звертатися до такої знаної європейської класики як, зокрема, "Манон", "Собор Паризької богоматері" або "Дама з камеліями" (мається на увазі балет Ноймаєра на музику Шопена).

До того ж, наявний доволі обмежений репертуар не російського походження також вимагає ревізії. Так, у Дніпрі великою популярністю донедавна користувалася постановка О.Ніколаєва "Це танго у червні". Але проблема в тому, що музичний супровід вистави складає класика радянської естради на кшталт "В землянке", "На позиции девушка...", "Ох, война, что ж ты подлая сделала...", яка наразі асоціюється з російським побєдобєсієм і ностальгією певних прошарків суспільства за совковим минулим. Думаю, це унеможливлює подальше сценічне життя цієї вистави. Схожа історія і з нещодавно відновленою постановкою З.Кавац "Великий вальс", перша дія якої відбувається в Санкт-Петербурзі, і з ще однією постановкою Ніколаєва "Ніч перед Різдвом", де також частина дії відбувається в столиці Російської імперії. Думаю, демонстрація на сцені російських аристократичних балів і царського двору явно не на часі.

Так само рішуче належить викорінювати з нашої балетної сцени і ганебну спадщину примітивної шароварщини, яку досі продовжують за інерцією продукувати окремі творчі діячі, видаючи її за національний репертуар. Прикро, що дехто з тих, хто покликаний творити мистецтво, досі не усвідомлює що Україна та її культура не обмежується гопаком, шароварами, віночками, варениками і горілкою. Прикро, що інколи наші театри, замість підносити культурний рівень і розширювати світогляд глядача, опускаються до догоджання невибагливим смакам публіки, до кон'юнктури і несмаку строкатих і примітивних поробок у псевдонаціональному стилі. Втім, це проблема не лише балетного жанру. 

Але не можна забувати, що окрім неораної ниви європейської балетної класики, неокласики і сучасної хореографії, окрім створення нових оригінальних постановок, які, безперечно, мають з'являтися на наших сценах, ми маємо цілу низку напівзабутих балетних партитур українських композиторів, створених у другій половині ХХ століття. Так, наприклад, у Дніпрі свого часу йшли балети М.Вериківського "Пан Каньовський", В.Губаренка "Дон Жуан" і балет О.Соколова "Гетьман" на музику знов-таки нині найбільш опального росіянина Чайковського.  Також варто згадати балети "Маруся Богуславка", "Тіні забутих предків", "Свіччине весілля",  "Майська ніч", "Княгиня Ольга" (останній ще значиться в репертуарі Дніпроопера, але давно вже не з'являвся в афіші), "Фрески Софії Київської", "Сойчине крило", які свого часу ставилися в різних театрах України. І це далеко не повний перелік. Є ще і досить значний і так само забутий дитячий балетний репертуар. Звісно, все це також потребує ретельної ревізії, можливо, навіть створення  нових лібрето і радикального оновлення хореографії (якщо оригінальна взагалі збереглася, адже прем'єри більшості цих балетів відбувалися в 50-80 роки минулого століття). Але вагомим аргументом на користь необхідності відродження нашої національної балетної спадщини є хоча б той факт, що музику для цих та інших балетів створювали такі видатні українські композитори як Є.Станкович, М.Скорик, Л.Дичко, А.Кос-Анатольський, В.Губаренко та інші. І думаю, це справа не лише наших театрів з їх дуже обмеженими можливостями, але й цілеспрямованої державної культурної політики, меценатів, грантів, культурних фондів. 

Хтось може сказати, що триває війна. І питання створення нового балетного репертуару аж ніяк не на часі. Але сильна національна держава неможлива без пріоритетного розвитку національної культури. І балет, як жанр популярний у широкого загалу, має стати вагомою її складовою. Це, якщо хочете, питання виживання нас як нації. Якщо ми зараз не подбаємо про те, щоб заповнити вакуум, що неминуче утворився після вилучення російського репертуару, якісним, національним і європейським продуктом, не скористаємось з нинішньої хвилі інтересу до нашої культурної і мистецької спадщини для її відродження, популяризації й розвитку, то існує значний ризик того, що порожню нішу знову поступово заповнить таке звичне і багатьом попри все досі ще миле російське... І все доведеться починати знову.

Невеселые итоги (ноябрь - январь)

 Итоги и впрямь не веселые. И в первую очередь для меня. Последние три месяца я посещаю театр настолько редко, что уже не могу себе позволить обзор событий с претензией на хотя бы относительно полную картину. Но тратить время и нервы на все эти мюзиклы, оперетку и попсовые концерты, составляющие в нынешнем сезоне основу театральной афиши, я просто не вижу смысла. Немногочисленные же оперы, еще появляющиеся в афише, часто отбивают желание идти в театр уже на стадии изучения состава исполнителей. Да и несколько десятков выездов со сказками по райцентрам с их нетоплеными залам никак не добавили красоты звучания нашему хору. В балете своя беда - гастроли, из-за которых танцевать некому.  Правда, именно это обстоятельство подарило нам уникальную возможность увидеть на нашей сцене  солистов Харьковской труппы. Не было бы счастья, да несчастье помогло. В результате вышел мой личный антирекорд посещения театра: 5 спектаклей в ноябре, 6 в декабре и лишь 4 в январе.  Это уже само по себе говорит о качестве театрального репертуара. 

Не стану тут снова распространятся о том, что нам в очередной раз навязали в "Трубадуре" и в "Набукко" весьма сомнительную оперную диву. Мое мнение об уровне этой певицы известно. И  я продолжаю посещать ее спектакли  исключительно потому, что в них выходят на сцену действительно интересные и талантливые солисты нашей труппы, которые делают все возможное, чтобы оперы прозвучали достойно. И, если позволяет структура оперы, самые стремные сольные номера пережидаю в фойе. Нервы за почти 30 лет посещения нашего оперного уже не те... Что поделать, вкус нашей театральной администрации настолько плох, а жажда кассовых сборов настолько велика, что Максаковой нам не избежать... У нас в труппе-то и своих сопрано такого уровня в достатке Есть и куда более достойного уровня, только вот на сцену при нашем убогом оперном репертуаре за заезжими дивами и местными фаворитками пробиться не могут. 

Общим же впечатлением от балетных спектаклей театра за обсуждаемые три месяца стало не самое приятное чувство, что нашего зрителя, простите за грубость, за лохов держат. В полной уверенности, что мы все проглотим. И "Жизель" без вставного па-де-де, и "Лебединое озеро" без пролога. С последним вообще происходит что-то невероятное: постановка в редакции З.Зинченко постепенно превращается в хореографический винегрет, собранный с миру по нитке: сначала поменяли 4-й акт, резко сместив акценты в противостоянии главных героев, теперь уже и 1-й переделали. Мне всегда казалось, что любой спектакль - это цельный комплекс, не допускающий произвольного вмешательства, но у нас можно все. И разномастные , часто не известно из каких постановок собранные (на гастролях же не только полтруппы, но и театральный гардероб) костюмы, разрушающие стилистику спектакля. И наспех слепленный из кусков разных постановок "Щелкунчик". А самое ужасное - это составы. На фоне блестящих дуэтов наших харьковских гостей И.Хандажевской - А.Князькова и К.Кадашевич - Д.Панченко мы смотрелись, мягко говоря бледно. Особенно резко это бросалось в глаза в "Пахите" и в "Щелкунчике". Послевкусие оказалось настолько горьким, что мне так и не удалось заставить себя посмотреть эти спектакли еще раз. Я прекрасно понимаю, что лепили из того что было. И те, на кого мы в силу обстоятельств вынуждены были смотреть, в лучшие времена никак бы не могли претендовать на партии, которые им доверили.  Но мне как зрителю, при всем моем понимании ситуации, от этого не легче. Особенно с учетом того, что я прекрасно понимаю, что нам теперь до конца сезона расхлебывать последствия этих гастролей в виде травм, недолеченных болячек и прочих проблем.

 Отдельным тяжким камнем после каждого посещения театра ложится на мою душу все более и более скверное звучание нашего оркестра, полностью оправдывающее известную поговорку "У семи нянек дитя без глаза". Напомню, сейчас в театре трудится никогда не виданное количество дирижеров. Их у нас пятеро, а оркестр звучит так, словно музыканты раньше никогда не видели ни дирижера, ни партитуры. И окончательно портит и без того безнадежное дело топорная подзвучка. 

Итак, в ноябре моими жертвами стали "Травиата", "Трубадур", "Алеко", "Жизель", "Шопениана". И общее впечатление от увиденного и услышанного (хотя вот тут все же были два приятных исключения, ради которых пришлось высидеть этот злосчастный "Трубадур", фланируя между фойе и партером) оказалось прискорбно унылым. Единственной радостью для меня стал дуэт И.Хандажевской - А.Князькова в "Жизели". Отмечу также значительный прогресс В.Колесник в партии Мирты, который, смею думать, был бы еще заметнее, доведись солистке танцевать эту партию регулярно, а не с интервалом в пару-тройку сезонов. 

В декабре была еще одна "Жизель", уже с другим проникновенным дуэтом из Харькова К.Кадашевич - Д.Панченко. Порадовала и новая, хоть и несколько подпорченная сюрпризами от оркестра, встреча с уже упомянутыми И.Хандажевской - А.Князьковым в "Лебедином озере". Солисты были действительно очень хороши, и это была едва ли не единственная моя отрада за 3 месяца. 

Ужасно расстроил откровенно слабый и, как уже отмечалось, лоскутный "Щелкунчик". Не могу сказать, что я в восторге от постановки А.Литвинова, мне была куда больше по душе предыдущая версия спектакля. Но та мешанина, которой нас угостили в нынешнем сезоне, уже совсем из ряда вон.  Я хочу видеть на сцене цельное представление, а гадать, что, как и из чего на этот раз намешают, лишь бы как-нибудь слепить кассовый спектакль, который публика с восторгом примет в любом виде.  Запросы большинства нынешней публики настолько непритязательны, что она и не такое с восторгом примет, но это не значит, что академический театр может опускаться до подобного. 

Из трех имевшихся в декабрьской афише опер моего посещения удостоились "Травиата" и "Набукко". Обе, в принципе, оправдали мои не слишком завышенные ожидания, ничем особенно не расстроили, но и не порадовали. Обычные рядовые спектакли. На обычном, увы, давно уже не блестящем уровне.

Ну а вишенкой на торте и превосходной иллюстрацией нынешнего удручающего состояния нашего оперного стал очередной, уже второй в нынешнем сезоне, клон концертной программы "Love opera", приуроченный ко дню рождения театра. Ну, сложно у нас с названиями, кроме Love, Grand и Gala ничего придумать не можем. Балетную часть мероприятия спасли опять-таки гости из Харькова и выступление учениц балетной школы. В оперной части все было настолько печально, что и вспоминать не хочется. Окончательно убила вечер бестолковая подзвучка. И хотя я всегда радуюсь гостям (хотя нет, нагло вру, зачастившие к нам сомнительные звезды оперы никак не радуют!), хотелось бы, чтобы они трезво оценивали свою форму и способность одолеть заявленный репертуар. Потому что сначала слушать безнадежно охрипшего тенора, а потом его многословные объяснения, извинения и поздравления... Не слишком праздничное меню... И ладно бы такое позволил себе заслуженно любимый публикой народный артист, полвека отдавший этой сцене (хотя такому как раз профессиональное достоинство подобного не позволит!), а то приглашенный солист, не спевший здесь и 10 спектаклей, которого мы перед этим более года не видели и не вспоминали. Одно счастье: на этот раз в программе концерта обошлись без оперетки местного разлива. Но для испорченного вечера с лихвой хватило и оперы. А так, конечно, публика в восторге (нашей публике для этого немного ведь надо!), фоточки в соцсетях красивые...

В январе с посещением театра было совсем уж скудно. Помня о состоянии дел в балете, новогодние "Щелкунчики" всяко лучше было пропустить. Ничего хорошего эти эксперименты с составами не сулили. На этот раз удалось наконец попасть на концерт балетной школы и посмотреть на наше (это если смотреть оптимистично, а если быть реалистом - скорее всего не наше) балетное завтра. Но как бы ни сложилось, посмотреть всегда интересно. "Лебединое озеро " с нашей примой в ее нынешней форме меня, при всем уважении к заслугам этой балерины, чью Жизель и Китри я искренне когда-то любила, меня не привлекло. "Ночь перед Рождеством" ничего нового к восприятию этой постановки не добавила, кроме очередной порции восхищения по-настоящему взрывной энергетикой, неистощимой фантазией и обаянием А.Веретиной в партии Черта. Стройность линий и синхронность работы кордебалета оставляла желать лучшего. "Трубадур" оказался в моем списке спонтанно, благодаря изменениям в составе буквально в день спектакля. После кошмара с Максаковой это было вполне можно слушать, хотя ожидаемо слабым звеном вполне предсказуемо оказался дуэт ди Луны и Леоноры. Кстати, а других исполнителей этих партий на сцену выпускать вообще планируют?! И очень хотелось бы хоть немного более живого оркестра, нынешний наполовину убивает спектакль. Впрочем, неизбежная Максакова еще ждала нас в "Набукко". И очень жаль, потому что, если бы не этот прискорбный факт, спектакль мог бы смело претендовать на лучшую оперу в сезоне. Но судьба, точнее, администрация театра, снова подсунула нам... "диву"... 

Хотелось бы в заключение этого обзора трех месяцев моих театральных злоключений добавить ноту оптимизма. Только вот поводов для него я не наблюдаю. И хожу в театр все реже. 

Первые впечатления 48-го театрального сезона

    48-й театральный сезон стартовал 10 сентября, что довольно рано по меркам Днепра. И именно благодаря такому раннему началу сезона мы получили возможность посещать спектакли чуть больше месяца. Но 18 октября Днепропетровская область вошла в красную карантинную зону и театральным радостям настал конец. Вынужденная пауза продлилась почти 2 недели. Причем наш театр, похоже, единственный в Украине, не объявил о переносе девяти отмененных октябрьских спектаклей. На ноябрь попросту составили новый, причем невероятно скудный даже по нашим меркам, репертуар.  Таким образом первыми жертвами карантина стали "Лесная песня", "Любовный напиток", "Мадам Баттерфляй" и "Кармина бурана", которым не нашлось места в ноябрьской афише.

    Начали же 48-й сезон вполне традиционно - очередным гранд-концертом "Love opera". Отличался он от своих многочисленных собратьев прежде всего тем, что все первое отделение было посвящено украинской музыке. Но, увы, удивительно напоминало собой совковые праздничные телевизионные концерты.  А крайне неудачно выбранная сцена свадьбы из балета "Лесная песня", поставленная в довольно примитивном "народном"  стиле, еще усугубила это сходство. Публика, которой, кстати, впервые на моей памяти, не набралось и ползала, откровенно томилась. Второе отделение концерта, посвященное европейской музыке, несколько исправило общее впечатление.  Лично мне было очень неприятно наблюдать такой откровенно формальный подход к национальному репертуару. 

    С балетом в начале 48-го сезона у нас тоже откровенно не задалось. Половина балетной труппы, как оказалось, отправилась на гастроли в Европу. Своих же зрителей на этот раз хоть и не оставили совсем без балета, но вынудили смотреть спектакли с чуть ли не переполовиненным составом кордебалета. Особенно это бросалось в глаза в обоих представлениях балета С.Прокофьева "Ромео и Джульетта", которые, помимо этого, были основательно испорчены еще и ужасным звучанием оркестра. Последний, впрочем, совершенно не радовал и в "Лесной песне" и "Щелкунчике".  Первое в нынешнем сезоне представление "Щелкунчика" вообще получилось просто на удивление безрадостным и унылым. Остается только гадать, что это было, и надеяться, что больше я такого на нашей сцене никогда не увижу и не услышу. Словно и не было двух прошлых сезонов, когда мы наконец наслаждались достойным звучанием оркестра. На "Золушку" после всех этих тяжких испытаний для слуха автор идти просто не отважился из страха безвозвратно разрушить все очарование этого спектакля, ставшего, пожалуй, самой удачной балетной премьерой последнего десятилетия.  "Лебединое озеро" и вовсе дали под фонограмму и с каким-то странным подбором костюмов. Я совсем не в восторге от костюмов Д.Белой, но тот пестрый винегрет, который мы увидели в октябре, уже совершенно разрушает и без того  сомнительное стилистическое единство спектакля. Судя по фотографиям в соцсетях, в Европе гастролирует не только половина труппы, но и часть театрального гардероба. 

    Самыми яркими событиями балетной афиши, успевшей до вынужденной карантинной паузы порадовать публику 11 спектаклями, стали яркий дебют Илоны Байтлер в партии Одетты-Одилии и неожиданное возвращение на сцену Ольги Дорониной  в партиях Фортуны в "Кармине буране" и владетельной принцессы в "Лебедином озере". 

    Оперной афише, как обычно, повезло еще меньше, - всего 6 спектаклей.  Причем на самый ожидаемый мной спектакль - "Аиду" - не хотелось идти уже при одном взгляде на заявленный состав исполнителей (и, увы, не только на "Аиду"). И тем, кто все же рискнул прийти в зал, как по мне, еще и крупно повезло, что этот дебют в партии Радамеса не состоялся. В случае с дебютом в партии Иоланты судьба, к сожалению, не была к немногочисленным, но многотерпеливым зрителям так благосклонна. Общей бедой всех 4 оперных спектаклей, которые мне довелось посетить в нынешнем сезоне, было то, что слушать в них было можно лишь 1-2 солистов. А еще - пустой зал. В последнем, впрочем, при таком уровне исполнения я лично не вижу ничего удивительного. Странно, что на это вообще еще кто-то ходит. Особенно показательной в этом плане была сентябрьская "Иоланта", когда в оркестре и на сцене царила просто невообразимая каша... Спас этот вечер только великолепный М.Иващук в партии короля Рене. С одной стороны, опер в афише неприлично мало, с другой даже то, что есть, невозможно слушать. Как вообще можно упорно продолжать выпускать на сцену солистов, которых банально не слышно уже в середине партера, несмотря на всю подзвучку, - для меня загадка. И для чего у нас не только держат этот безнадежный балласт в труппе, но и продолжают пополнять его ряды за счет хористов и чьих-то протеже - тоже. Во всяком случае, точно не ради достойного уровня исполнения. При нынешнем составе труппы наши претензии на статус национального выглядят просто смешно.  И да, я в этом сезоне уже не рискну приглашать на нашу оперу, которая все больше походит на какой-то гротескный театр дома ветеранов сцены и дома призрения профнепригодных певцов, которых ни в каком приличном театре даже в хоре держать не станут, своих знакомых. Просто потому, что не хочу привить им стойкое отвращение к этому прекрасному жанру. 

   Но зато теперь в театре дирижеров целых полдесятка... И, похоже, общеизвестная прописная истина, что у семерых нянек дитя без глаза, оправдывается в полной мере. Оркестр, еще совсем недавно так радовавший, звучит из рук вон плохо. И никакие потуги нашего нового -  старого и.о. главного дирижера, кажется, ситуацию спасти не способны. А вся эта бурная творческая деятельность за дирижерским пультом в виде подпевания и напевания, подсказок текста солистам, так и не удосужившимся толком выучить партии, и бесконечного выяснения отношений с оркестром прямо по ходу действия основательно действует на мои многострадальные зрительские нервы. И, конечно, спектакли совсем не красит. Всему этому место на репетициях. Публике в первых рядах партера совсем не обязательно знать мнение и.о главного дирижера о своих подопечных, выражаемое в виде громких реплик вроде "Глухари!" или "Вы что, спите!?"... 

    Из других событий начала театрального сезона заслуживает отдельного упоминания наше маркетинговое ноу-хау, в результате которого одну и ту же постановку в течение месяца умудрились продать доверчивой публике мало того что под тремя разными названиями, но даже и с двумя разными дирижерами- постановщиками. И, конечно,  фестиваль "Перехрестя епох", посвященный 150-летию Леси Украинки, уникальный прежде всего тем, что из всей программы прямое отношение к опере и балету, являющимся профильными жанрами театра, имели только вышеупомянутая многострадальная премьера балета М.Скорульского "Лесная песня" да ария Мавки, исполненная на открытии фестиваля. Сама церемония открытия, горделиво и совершенно безосновательно поименованная в театральной афише гала-концертом, включала в себя целых 6 музыкальных номеров, уровень исполнения которых, за исключением разве что уже упомянутой арии, даже и вспоминать не хочется,  и представляла собой невыносимо унылое и безнадежно старомодное зрелище. Очередной рецидив неизлечимой пафосной шароварщины, способной навсегда отбить интерес к национальной культуре. Продать это публике даже не стали пытаться, устроив свободный вход. Но даже при этом надежд на зрительский энтузиазм вполне справедливо не питали, привычно согнав в зал студентов и пенсионеров... Лично мне вполне хватило впечатлений от первого дня фестиваля, чтобы не тратить на остальную его программу свое время. И, судя по тому, что добрая половина публики разбежалась задолго до конца мероприятия, не только мне,  Зато о таком активном пиаре спектаклям текущего репертуара остается только мечтать... Много шума и... ничего. Ничего такого, что действительно стало бы ярким событием культурной жизни города.  

    С 30 октября театр снова открыл свои двери для зрителей. Только вот лично я этому уже не радуюсь. В ноябрьской афише целых 4 оперы и 2 балета... Причем состав исполнителей в этих балетах остается загадкой для публики. И, боюсь, сложной задачей для самой администрации театра, потому что балетная труппа опять на гастролях. Долгожданный "Трубадур" безнадежно испорчен очередным приглашением М.Максаковой. И лично я лучше уж совсем обойдусь без одной из моих любимых опер, чем унижусь до того, чтобы еще раз слушать на нашей сцене эту "диву" и снова испытывать горькое чувство стыда за любимый театр и за публику, которая этому аплодирует... Просто больно видеть, как бездарное руководство уничтожает наш оперный, превращая его в дешевый мюзик-холл...