Парадокс успішної прем'єри

 На перший погляд, дивний парадокс. Стільки років чекати, коли ж в репертуарі театру нарешті знову з'явиться українська опера. Ламати списи, намагаючись переконати адміністрацію у необхідності активніше звертатися до національного репертуару. Дочекатися нарешті нової постановки "Запорожця за Дунаєм". Прийти на довгоочікувану прем'єру опери, з якою пов'язано стільки дорогих мені дитячих спогадів, і не відчути нічого, окрім прикрого розчарування. Ось так коротко можна описати моє враження від нашого нового "Запорожця...".

Дивує, що прем'єру поставили саме зараз, коли пів трупи перебуває на гастролях в Британії, і виконавський ресурс дуже обмежений. До того ж репетиції відбувалися одночасно з підготовкою до виїзду ще однієї гастрольної групи до країн Балтії. В нас не настільки потужна трупа, щоб це не позначилося на рівні виконання, в чому ми і переконалися на прем'єрі.

Власне, це свідчить лише про те, що ставлення театральної адміністрації до національного репертуару не змінилося. В ньому не бачать перспективи ні в плані закордонних гастролей, ні в плані касового збору. Змінювати підходи до постановки національної музичної класики ніхто не збирається. В концертах української музики домінує естрада і заспівані популярні народні пісні. Стиль більшості цих заходів копіює совкові святкові концерти на телеканалі УТ-1. В репертуарі театру досі залишається "мюзикл" "Сорочинський ярмарок", що являє собою типовий зразок ганебного псевдоукраїнського явища - "малоросійський анекдот", до якого десятиліттями намагалися звести все українське. Традиції шароварщини процвітають. 

Не стала винятком і наша прем'єра. Таке враження, що, плануючи постановку, ніхто не переймався питанням, для чого це робиться. Які сенси, які наративи несе вистава. Зробили черговий банальний водевіль в національних костюмах (костюми, до слова, чи не найкраще, що є у виставі) з примітивною режисурою. Постановка 1984 року, яка зійшла зі сцени десь у 2007-2008 роках, була значно змістовнішою і креативнішою. 

Відкривається завіса, і перед глядачем постає настільки типовий сільський український краєвид, що аж очам боляче. Праворуч хата під солом'яною стріхою, ліворуч - віз, на тину рушники й глечики, під хатою мальви, соняхи і чомусь гарбузи. На заднику велика ріка. Універсальна декорація, на тлі якої можна з однаковим успіхом ставити будь-яку класичну українську мелодраму. Антураж не зміниться аж до знаменитої Молитви, коли з колосників спуститься зображення кам'яної церкви, обабіч якої в небі красуються дві картонні фігури ангелів. За загальним колоритом вся ця фінальна "краса" найбільше нагадує єлейні ілюстрації з агітаційної продукції свідків Ієгови. Кого зараз можна здивувати церквою на сцені? От якби таке зробили у вже згаданій виставі 1984 року, це був би сміливий креатив!

Якщо вже вдаватися до порівняння двох постановок, то за креативністю оформлення вистава 1984 року виграє з розгромним рахунком. Чого варта лише величезна фігура козака Мамая, що домінувала на сцені, під сінню якої відбувалася вся дія. Для епохи соцреалізму і тотального зросійщення це було дуже сміливе постановочне рішення. А от в ХХІ столітті, в  незалежній Україні, за повної відсутності цензурних обмежень, чомусь не спромоглися на щось більше, ніж звичайнісіньке сільське обійстя й церква... Так, все це дуже яскраве, гарно вималюване, але за своєю суттю банальне і безлике. І ніякі картонні ангели, лазерні проєкції і дим цього не сховають.

Напередодні прем'єри багато говорилося про повернення до авторського задуму, про переосмислення вистави, відхід від традиційних трактовок сюжету як жанрових побутових сцен в національному колориті... І справді, на початку вистави додали пролог - пісню кобзаря "Катерино, вража бабо, що ж ти наробила". Дуже промовисто й символічно, але... Не хотілося б розкидатися звинуваченнями в плагіаті, та аналогічний режисерський прийом використаний в Харківській постановці опери П.Чайковського "Мазепа", де на початку вистави у виконанні козака так само звучить пісня "Чорна рілля ізорана". Тим, хто, як я, бачив обидві вистави, разюча подібність постановочних рішень одразу впадає в око.

Потім показали бій на шаблях у виконанні артистів хору, який, мабуть, мав нагадати глядачу про славні козацькі звитяги, і щедро задимлену і досить понуру процесію, яка, за задумом постановників, мала означати відхід запорожців за Дунай, але мені особисто більше скидалася на алюзію з відомим біблійним сюжетом про вихід євреїв з Єгипту, а ще - зі знаменитою картиною Брейгеля ""Сліпі". Але гаразд, не всі глядачі мають таку багату уяву.  

На цьому режисерський креатив вичерпався, і решта вистави звично звелася до жанрових побутових комічних і ліричних сцен в стилі "малоросійський анекдот" з патетичним фіналом на тлі вже згаданих ангелів над церквою. Але навіть тут, у порівнянні з попередньою постановкою, мені забракло характеру, яскравості, колоритності й соковитості образів. Не кажучи вже про те, що сама партитура опери виявилась нездоланним випробуванням для вокальних можливостей декого з виконавців  Мізансцени вийшли банальні, часом перевантажені дрібними деталями  і надмірним комікуванням. Карась, що поривається подарувати роздратованій Одарці зірваного під хатою соняшника... Одарка, що в пориві гніву накидається на гульвісу-чоловіка спершу з макогоном, а потім хапається ще й за граблі... Зустріч Оксани з Андрієм відбувається біля все тієї ж хати, момент потрапляння козака-перебіжчика в полон взагалі залишається за кадром, у фіналі глядачі бачать закоханих уже зі зв'язаними руками і мають самостійно здогадатися, що відбулося, бо про це навіть у програмці ані слова. 

До речі, програмки зробили яскраві, з якісною поліграфією і гарними світлинами. І, як водиться, з купою граматичних помилок: "художник по костюмам", "повертаються з полю", "чи здасться їм здійснити свій намір"... І з досить суперечливою, як на мене, передмовою від імені директора-художнього керівника театру, в якій йдеться про актуальність основної теми опери в реаліях нашого часу.

Ось тут ми з паном директором рішуче розходимося в сприйнятті цього твору, і мабуть тому я так неоднозначно сприймаю нашого нового "Запорожця". Для мене основною темою цієї опери є зовсім не пасивна туга за покинутою батьківщиною. І, звісно, не бурхливі родинні баталії Карася. Запорожці в Османській імперії зовсім не були стражденними вигнанцями. Це була потужна військова сила, яка не лише воювала на боці османів, але й активно виборювала власний життєвий простір, зберігала внутрішню автономію. Аж настільки, що османи воліли не втручатися в усобиці між запорожцями і донськими козаками. Щоб пересвідчитися в цьому досить навіть побіжно переглянути історію Задунайської Січі в загальнодоступній Вікіпедії. Та й із самої вистави, попри весь псевдоісторизм, мелодраматизм і умовність лібрето, цілком очевидно, що запорожці були чималим клопотом для Султана, який мусив особисто вивчати їхні настрої, пильнувати, щоб не зчинили козаки якогось заколоту. Йдеться не просто про мрію про повернення до рідного краю, а готовність до боротьби за право жити вільно на своїй землі. Саме ця готовність, уособлена в тому числі і в образі досвідченого воїна Карася, і є головним аргументом на користь рішення султана дозволити козакам самим визначити своє майбутнє, а не намагатися підкорити їх силою. Саме на цьому, а не на тузі за батьківщиною мусить бути головний акцент постановки. І хоча я зазвичай категорично проти купюр в операх, саме цю виставу, як на мене, годилося б закінчити Молитвою. Це було б якраз співзвучно реаліям нинішнього часу. Пісня Оксани "Там за тихим за Дунаєм на землі є божий рай" ідеалізує очікування від повернення на рідну землю. Як і запорожців у ХVІІІ столітті, так і нинішніх українських біженців не чекає райське життя після повернення. І плекати в суспільстві нереалістичні сподівання, що все буде добре, щойно закінчиться війна, просто шкідливо. Нікуди не подінеться, на жаль, страшна руїна, пекучий біль втрат і необхідність заново будувати власний і суспільний добробут. Сам факт можливості безпечного повернення додому нічого не вирішить, доведеться важко працювати, аби відбудувати країну. Тому, як на мене, фіналом опери мала б бути саме піднесена й щира Молитва.

 Саме тому часом викликав внутрішній спротив також режисерський підхід до ролі хору. Козацька маса мала б бути головним рушієм масових сцен, потужною пасіонарною силою. Та замість того громада ховається десь за тином Карасевого обійстя і на задньому плані сцени, виконуючи чисто декоративну функцію. В танцях, яких у виставі багато, щоправда активно задіяли й артистів хору. Мабуть, для того, щоб підтримати репутацію танцюючого хору, яку він отримав ще з часів постановки "Карміна бурана". І щоб у разі відсутності балету на час гастролей вистава не залишилась зовсім без танців. Мушу з прикрістю зазначити, що танцює наш хор часом краще, ніж звучить. Нагадаю, в попередній постановці цієї опери в той час, коли зараз громада боягузливо визирає з-за тину, очікуючи на рішення турецької влади, козаки ладнали на майдані гармати, готуючись силоміць здобувати свою волю й своє право вибору. Саме це мало б стати одним з найпотужніших наративів вистави в нинішніх реаліях, а не ситуативно виринати час від часу в тексті, бо ж з пісні, як кажуть, слова не викинеш...

В опері насправді є величезний і дуже актуальний змістовий шар. Потужний потенціал, який, на жаль, в нашій сценічній інтерпретації залишився десь на узбіччі. І навіть якщо інший склад виконавців зуміє вдихнути більше життя в образи героїв, підняти загальний рівень виконання вистави, на саму концепцію постановки це жодним чином не вплине. 

Втім, і у нинішньому вигляді вистава матиме успіх у публіки. Вона є цілком комфортним дозвіллям для пересічного глядача, бо жодним чином не руйнує звичних стереотипів сприйняття, не ставить гострих питань, не порушує зону комфорту. Ті ж самі знайомі з дитинства образи. І ті ж самі згубні для української ідентичності і так само звичні нарративи, приховані за зовні безневинною картинкою. Але про це пересічний глядач не замислюється. Звик споживати все, що йому пропонують чи то зі сцени, чи то з телеекрану. Але ті, хто береться створювати новий український мистецький продукт, мусили б про це дбати, а не вкладати дорогоцінні творчі (та і фінансові також) ресурси у плекання й примноження сумнозвісної сценічної традиції малоросійського анекдоту. 

Страшна зброя

Людство за свою історію винайшло чимало знарядь для максимально ефективного взаємознищення. Але одним з найефективніших засобів впливу й підкорення була й залишається саме культура. Та сама, що, на переконання багатьох людей, є загальнолюдським надбанням і перебуває поза політикою. 

Дуже наївно. Ніде й ніколи не існувало митців, які жили поза культурними, світоглядними, побутовими впливами свого часу, своєї державної ідеології, традицій і стереотипів. Геніальний Чайковський, в якого певна частина нашої навколокультурної спільноти фанатично вишукує українське коріння в родоводі і малоросійські мотиви в творчості, був за своїми переконаннями великоросом і монархістом. Послухайте його "Мазепу", знайдете весь набір імперських наративів. А музика справді геніальна і просочена українськими мотивами. 

Культура насправді страшна зброя. Вона знищує духовно, асимілює, знецінює і поглинає. Насправді вся людська цивілізація то історія поглинання культур. Кожна намагається нав'язати свої звичаї, традиції, мову, віру, мистецтво. Не стану нагадувати, як кочові племена руйнували давні держави, скільки самобутніх культур знищили європейські колонізатори. Маємо значно ближчу нам і набагато актуальнішу тему багатовікового і далеко не рівноправного співіснування власної культури з культурою російською. Історію заборон, репресій, нав'язування комплексу меншовартості, штучного зближення культур за рахунок зросійщення і вихолощення всього українського.

Згадайте, після утворення союзу влада заходилася "розвивати" культурну сферу. В національних республіках постворювали театри, філармонії. У кожної з'явилися національні опери, балети. Біда лише в тому, що воно не виникало на справжньому національному культурному підгрунті, а штучно генерувалося за єдиною моделлю, калькованою з імперської культурної спадщини. Таким чином утворювався єдиний культурний простір, в якому національній самобутності залишили роль таких собі орієнтальних мотивів. Екзотики для туристів. Все мало наслідувати російську традицію, будуватися й розвиватися виключно за імперським зразком. Бути блідою і нецікавою копією російської культури.

Згадати хоча б оперу М. Лисенка "Тарас Бульба", яку в радянських редакціях безжально нівечили, заганяючи в рамки соцреалізму лібрето, а музику підганяючи під шаблонні традиції руського симфонізму. Чайковський геній, хто ж заперечує. Але це не значить, що всі мають бути його поганими копіями.

Або радянські шкільні підручники з української літератури. Їх нав'язливий акцент на зв'язки українських письменників з Росією, на вплив російської літератури... Ніби більше ніяких культурних впливів не могло бути. Мені в університеті, на факультеті української філології, вже за часів незалежності викладали окремий курс російської мови й літератури. Решта йшла скопом в курсі зарубіжної літератури. Досі пам'ятаю прикрий інцидент, коли мого однокурсника, що спізнився на заняття з тієї самої російської літератури, виставили з аудиторії через те, що він запитав дозволу увійти українською мовою. Пані ця нам більше не викладала, курс у нас з був затятий, але ж працювати в університеті залишилася... Разом із переконанням, що українській мові в Україні місце лише на уроках української мови та літератури і у виступах фольклорних колективів. А ще пригадую, скільки моїх однокласників були звільнені від вивчення української мови і байдикували на цих уроках. У них було, зрозуміло, менше домашніх завдань, тому решта учнів не могли не почуватися скривдженими. І не перейнятися ставленням до українського як до вторинного, необов'язкового, потрібного лише на уроці двічі на тиждень.

Зараз освіту формально ніби перевели на українську. Але поза заняттями учні, студенти, викладачі часто спілкуються російською. Звично, зручно, всі довкола так говорять, соромно говорити суржиком, - тисяча і одна причина, аби лише не українською. Досі чую, як в парку лунають російськомовні дитячі пісеньки. В соцмережах поширюються російськомовні цитати, вірші, кадри з радянського кінематографа. Глядачі сумують за балетами Чайковського.  Все воно на перший погляд нібито безневинне, далеке від політики, але, споживаючи цей контент, незалежно від його мистецького рівня, ми несвідомо продовжуємо залишатися в імперському культурному просторі. Забуваючи, що Російська імперія, а потім і Радянський Союз давно перетворили культуру на потужну зброю експансії й асиміляції. І сучасна Росія продовжує використовувати цю зброю. 

Генерація людей, які зросли на совковій уніфікованій псевдокультурі, нікуди не поділася. І продовжує поповнюватись молодими йолопами, які не замислюючись споживають цей культурний продукт. Так, там чимало шедеврів. Навіть у тоталітарних і людожерських режимах митці продовжують їх творити. Але загалом воно шкодить. Заважає усвідомити власну культурну ідентичність, спотворює уявлення про нашу культуру, традиції. Культивує комплекс меншовартості всього українського. А найголовніше - сприяє збереженню спільного культурного простору з ворогом. Думаю, людей, які досі не усвідомили, хто нам ворог, нині абсолютна меншість. А от тих, хто досі не зрозумів до чого тут наше вимушене спільне історичне, культурне, побутове минуле, значно більше. Хто досі продовжує підтримувати совкові традиції і споживати совковий маскульт і породжену ним огидну шароварщину. На жаль, сприяють цьому і наші культурні діячі. Чого варті хоча б так звані "українські" напів естрадні концертні програми на сцені нашого оперного, зроблені в стилістиці святкових концертів каналу УТ-1. Причому наслідують не лише стилістику, але й репертуар. Або мюзикл "Сорочинський ярмарок", де продовжують просувати образ українця як недорікуватого гуляки, персонажа гоголівських малоросійських анекдотів.  

Ми все ще занадто міцно прив'язані до імперської культури. Кожен знає Пушкіна, Чехова, Чайковського, фільми Рязанова, пісні Пугачової ...  Список нескінченний. Молодше покоління знає російських лідерів думок із соцмереж. А поруч, наприклад, є ще Польща, з якою у нас також спільне історичне минуле і суперечливе сприйняття цієї історії, взаємні культурні впливи. А що ми знаємо про польську культуру, окрім хіба Міцкевича й Шопена? І тих не кожен пересічний українець згадає... У більшості з нас штучно сформованицй викривлений російськоцентричний світогляд. А у  світі існує й інше кіно, книги, картини. Не треба довго шукати прикладів: навіть ці записки, проєкт абсолютно неприбутковий, донедавна писалися російською в розрахунку на суттєво більшу читацьку аудиторію... 

І для багатьох наших співгромадян це, на жаль,  звична зона комфорту. Вони не прагнуть пізнати ані справжню власну, ані інші культури, продовжують читати російських авторів, дивитися й розбирати на цитати радянське кіно, слухати "руський шансон", ностальгувати за радянськими святами і російським балетом. Втім, танцівників і балетоманів ще можна зрозуміти, бо тут справді репертуарна криза, бо більшість балетів пов'язані саме з Росією.  Обиватель продовжує жити в звичній культурній парадигмі, тобто під впливом російських архетипів. 

Всьому світу, насамперед США і Європі, в цьому плані простіше.  Культурна експансія Росії не загрожує їм мовною асиміляцією. Вони в англомовному сегменті, в них є ще й інші культурні обрії. Їх століттями штучно не замикали лише на російське, Москва не була і не буде для них вінцем кар'єри, як це десятиліттями було в Україні. 

Десятиліттями бути свідомим українцем в Україні було просто небезпечно.  Ярлик українофіла, а пізніше - українського буржуазного націоналіста був не просто тавром, яке унеможливлювало успішне кар'єрне просування, а прямою загрозою свободі і навіть життю. І весь цей час в Україні були цілі генерації митців, які продовжували творити українське й українською, хоча система нещадно їх нищила. Ми ще досі не усвідомлюємо наслідки цієї політики і справжні масштаби наших втрат як від фізичного винищення й переслідування наших митців, так і від їх асиміляції і зросійщення. Кожен мав право вибору: інтегруватись в совкову культурну парадигму чи постійно мати проблеми з самореалізацією і жити в постійній небезпеці. Нікого не дивує той цікавий факт, що в Радянському Союзі не існувало російських буржуазних націоналістів? 

 Мене все більше турбують думки про те, як розірвати це ганебне замкнене коло. Як важливо займатися просвітою. Щоб обиватель знав не лише Пушкіна і Чехова. Щоб знищити ці стереотипи. Щоб уникнути страшної небезпеки знов пірнути з головою в ностальгійне совкове болото. 

Я теж значною мірою продукт радянського і пострадянського виховання й освіти. І розумію, що жодна держава, жодна просвіта нічого не вдіє, якщо не почати з себе. Просто перестати спілкуватися російською. Здолати в собі виховану дівчинку, змалечку навчену відповідати тією мовою, якою до неї звернулися. Часи толерантності скінчилися 24.02.22. Не поширювати російськомовний контент в мережі. Без винятків для власних давніх дописів і навіть віршів. Вивчати українське мистецтво, традиції, звичаї, історію. Шукати першоджерела, а не спотворену шароварну виставкову експозицію, на яку імперія перетворювала національні культури. Обирати україномовний контент, українські переклади зарубіжної літератури (з останніми в мене особисто проблема: не задовольняє рівень, страшенно дратують русизми й кальки). Вдосконалювати мовну культуру, тим паче, що всі словники й довідники зараз доступні у смартфоні. Перевірити наголос, правопис, уточнити значення слова можна за пару хвилин. Починати з себе і намагатися тягти за собою тих, хто поруч.  Це може кожен відповідальний громадянин.

А що ж держава? А держава, як на мене, має забезпечити незаперечне домінування української мови, вітчизняного україномовного культурного та мистецького продукту. Забезпечити належний рівень викладання української мови, історії, літератури. І ще - англійської, володіння якою суттєво розширить можливості і конкурентоспроможність українців у всьому світі. І ще максимально ускладнити, якщо вже не вдається наглухо перекрити, всі канали російського впливу. Фільми, книги, гастролі, публічне виконання російських творів. Якщо комусь кортить, нехай купує за великі гроші для власного споживання. І натомість забезпечити режим максимального сприяння українським мистецьким і культурним проєктам. Знов-таки, якщо хтось хоче створювати продукт іншими мовами - власним коштом або за рахунок меценатів. Ви коли-небудь бачили, щоб німці на державному рівні спонсорували видання французьких книжок і навпаки? То чому в нас це має працювати інакше? Російський ринок має стати максимально недоступним для наших митців перш за все з етичних і репутаційних міркувань. Зрозуміло, що за обсягом цільової аудиторії і прибутковістю україномовний продукт не в змозі конкурувати з аналогічним російськомовним. І завдяки нашій штучно  створеній спільній культурній спадщині, нашій тотальній зросійщеності і комплексу меншовартості щодо всього національного туди нашим діячам значно простіше інтегруватися. Тому зробити український вибір єдино прийнятним має допомогти держава. Грантами, цільовою підтримкою, стимуляцією меценатства і спонсорства вітчизняних проєктів.  І тільки після відродження власної культури, мінімум через пару десятиліть можливо поступово звертатися до кращих набутків російського мистецтва. Тих, які витримають конкуренцію на рівних з набутками інших культур. 

Головне знов не пірнути в таке любе багатьом звичне постсовкове культурне болото. Бо то шлях в нікуди. Треба відроджувати справді своє, самобутнє. Воно вціліло. Воно має неймовірний потенціал для подальшого розвитку. І значно багатше і різноманітніше за офіціозний шароварний постсовковий мейнстрім.

Час ламати культурні шаблони, які шкодять нашому поступу.