Схоже, в театрі всерйоз взялися за оновлення репертуару. Ходять чутки, що декілька оперних постановок уже зняли. Офіційно у нас про таке зазвичай не говорять. Зате багато розповідають про грандіозні плани і майбутні прем'єри. В реальності ж ми отримали черговий мюзикл "Школа танців Солом'яна Шкляра", на який я досі не наважуюся піти, балет "Аладдін", де яскраве мерехтіння комп'ютерної графіки, відеопроєкції й анімації безнадійно затьмарює не надто цікаву хореографію, дуже строкату концертну програму "Viva Venezia", що марно намагалася повторити успіх вечора французької музики, і Гала-балет, що став, як на мене, найвдалішим проектом нової команди театру. І от нарешті, як завжди, в останню чергу, дочекалися прем'єри опери.
Слід віддати належне, піар-кампанія майбутньої прем'єри була потужна і досить цікава. Але і вона не допомогла. Аншлаг, принаймні на другий показ, довелося збирати старими добрими методами.
Програмку нової вистави було приємно взяти до рук і зберегти на спомин. Якісні світлини, гарна ідея великого групового фото обох складів виконавців. Але цим, на жаль, майже вичерпуються приємні емоції від нашої довгоочікуваної прем'єри.
Реклама обіцяла нам новаторське прочитання опери, яке мало б стати справжнім проривом на тлі більшості наших вистав. Ну, тим самим, чим свого часу не стали "Онєгін-life" і "Травіата". А ще раніше мав усі шанси стати "Таємний шлюб", якби довше протримався в афіші. На цьому експерименти з сучасною оперною режисурою чи хоча б стилістикою постановок, принаймні, на моїй пам'яті, і вичерпуються. Театр цілком комфортно почувається в межах старих добрих звичаїв театру-музею, тиражуючи цілком традиційні постановки популярних опер.
Цього разу в нас зазіхнули на Моцарта. Свідомо вживаю це слово, бо без купюр, що, як на мене, дуже вплинули на сприйняття опери, знову не обійшлося. До того ж оперу чомусь (мабуть, десь таки запідозривши, що італійською весь цей, за визначенням одного шанованого знавця, арт-перформанс за мотивами "Дон Жуана" публіці буде не до снаги) вирішили ставити в українському перекладі, що одразу вбило будь-які гастрольні перспективи вистави будь-де, окрім України. Тому наш "модерний" "Дон Жуан" є продуктом тільки для вітчизняної публіки. В Європу театр возить виключно традиційні оперні постановки - "Кармен", "Мадам Баттерфляй", "Богему".
Це й не дивно, бо сучасних постановок опери там і своїх не бракує, і публіка, як на мене, вже наїлася тієї бурхливої режисерської фантазії. Але на наших теренах подібні оперні перформанси явище ще відносно нове і тому цікаве для пересічного глядача, який такого ще не бачив. Адже мало хто з нашої невибагливої і не надто розбалуваної розмаїттям репертуару публіки дивиться записи, стежить за світовими тенденціями або хоча б просто в курсі того, що в останнє десятиліття відбувається на інших оперних сценах країни. А там уже були, наприклад, "Лоенгрін" і опери Бортнянського у Львові, "Мазепа" і "Попелюшка" у Харкові, "Орфей і Еврідіка" і "Катерина" в Одесі і ще чимало цікавих постановок.
Але повернемося до нашої прем'єри. Першою помітною новацією вистави стало те, що ми побачили не звичну закриту завісу, а декорацію у вигляді моторошного обвуглено-чорного фасаду з темними проваллями вікон. Дуже депресивне видовище, особливо в контексті того, що відбувається в країні. І саме на цьому похмурому тлі відбувалася вся майже двогодинна перша дія вистави. Глибини сцени немає, сценічний простір обмежений авансценою та віконним отвором на другому поверсі обвугленого фасаду.
Спочатку два незрозумілих персонажі виносять на середину авансцени драбину, на одному з щаблів якої висить яскрава мотузка. З дверних отворів фасаду починають з'являтися перші герої: Дон Жуан і Лепорелло, мабуть, єдині, хто протягом всієї вистави справляв враження справді живих людей, потім Командор і донна Анна. Постановники вже в першій сцені вирішили зайти з козирів, тому немає ні зазіхань Дон Жуана на честь донни Анни (за лібрето він мав вдавати з себе її нареченого дона Оттавіо), ні чогось хоча би трохи схожого на зіткнення з Командором. Удар шпаги чи хоча б щось, що одразу дає глядачу зрозуміти і взаємини персонажів - це ж так старомодно й банально! Натомість ми бачимо, як Дон Жуан і його вірний служник впихають Командора всередину драбини і обмотують мотузкою. Дивна композиція так і лишається посеред сцени, нагадуючи статую в риштуваннях. Біля цієї інсталяції донна Анна і дон Оттавіо планують помститися Дон Жуану і на сцені вперше з'являється кайло з червоним руків'ям. Мабуть, це її є знаряддя майбутньої помсти, бо з ним потім носитимуться ще в кількох сценах. Абсурд доходить до максимуму, коли вже мертвий за сюжетом Командор на очах у заінтригованих глядачів покидає сцену на своїх ногах...
На головний сенс існування головного героя в першій дії промовисто натякає гіпертрофований гульфик його оксамитового бордового костюма. Вбрання донни Анни в цій сцені також, витримане в тій же кольоровій гамі, і в моїй голові тут же промайнула думка: так от куди поділася завіса, що зазвичай затуляє від глядача сцену перед початком вистави.
Побудова мізансцен Дон Жуана з Церліною більше нагадує якісь абстрактні пластичні етюди, ніж сцени зваблення.
Від іспанського колориту ("Дон Жуан" - це ж таки іспанська історія, де мали би бути шпаги, віяла, крилаті капелюхи з пір'ям й інша характерна атрибутика) в нашому перформансі , окрім костюмів самого Дон Жуана в першій і в фіналі другої дії, які все ж зберегли певні ознаки приналежності епосі і стану, вціліли хіба тугі корсети Церліни та донни Ельвіри і ще розлогий гофрований комір останньої.
Церліна і донна Ельвіра в своїх сукнях з криноліном бруднуватої біло-бузкової гамми в тьмяному світлі сцени нагадували скоріше якихось замкових примар, ніж живих жінок.
В костюмах хору немає ані найменших натяків на Іспанію, на епоху, на якісь характери. Чоловіче вбрання нагадує щось середнє між спортивними костюмами і трикотажними піжамами. Фасон жіночих костюмів видався мені якимось химерним поєднанням гамівної сорочки й медичного костюму. В цілому хор сприймався то як якась безлика аморфна маса, то як хаотичний натовп клієнтів якогось лікувального чи виправного закладу.
Чим більше я думаю про зовнішній вигляд донни Ельвіри й Церліни, тим більше мені здається, що це не живі жінки, а якісь фантоми, що існують тільки в уяві Дон Жуана, переслідуючи його, мов докори сумління. Але в цей концепт примарності категорично не вписуються донна Анна, вбрана у виразні і навіть яскраві кольори і дон Оттавіо в з камзолі з гіпертрофованими плечима, що нагадує величезну зелену бабку. До того ж донна Ельвіра з'являється на сцені з четвіркою невідомих темношкірих істот, що рачкують перед нею, припнуті на повідцях. Це, мабуть, ті самі елементи БДСМ, про які щось говорилося в якомусь з анонсів майбутньої вистави. Якщо хтось второпав їх значення для розкриття образу або сюжету, просвітіть мене, будь ласка, в коментарях до цього допису. В другій дії на повідець до Ельвіри потрапить вже Лепорелло, який за задумом свого пана відволікає її, поки господар десь за сценою спокушає служницю, але в цьому є хоч якийсь саркастичний сенс.
Перша дія з її підкреслено штучними, пластичними етюдами, неприродними жестами і позами героїв викликає стійку асоціацію з театром маріонеток, яких хтось смикає за невидимі ниточки.
Дуже здивувало й те, що знаменитий монолог Лепорелло про нескінченний список коханок його пана, в канонічній версії опери адресований донні Ельвірі, перетворюється на сеанс інформування публіки в залі про розпусний спосіб життя головного героя, оскільки Ельвіри, яку Лепорелло мав би переконувати в тому, що Дон Жуан не гідний її почуттів, в цей момент на сцені немає.
І, повторюся, все це триває майже дві години, точно більше 80 хвилин, заявлених на моніторі. Нескінченно. Монотонно. Одноманітно. І часто-густо асинхронно з граційною і легкою музикою Моцарта. Багато руху, метушні, по сцені катають туди-сюди ті самі велосипеди, які театр збирав через соцмережі. Як усе це мало розкрити нові аспекти моцартівського шедевру можуть пояснити тільки постановники. Пересічного глядача цей похмурий депресивний візуал, що повністю суперечить духу музики, тільки втомлює.
Мені особисто дуже швидко стало нудно, оскільки все, що відбувалося на сцені, вже безліч разів повторювалося в різних постановках у найрізноманітніших поєднаннях і інтерпретаціях. Але допускаю, що менш досвідчені глядачі спостерігали всю цю депресивну картинку не без зацікавлення.
Після антракту сцена змінюється радикально. Дія, яка в оригінальному лібрето відбувається на цвинтарі, де височіє статуя Командора, чомусь переноситься на пляж з пластиковими лежаками і вежею для стрибків у воду. Головні герої, відповідно, одягнені у чоловічі купальні костюми, які не мають нічого спільного з історичним періодом, оригінального лібрето. Жінок цнотливо вбрали в купальні халати і тюрбани на головах. Тільки Церліна красується у сорочці до колін і у все тому ж довгому вельоні. Але якщо смугасті купальні костюми Дон Жуана і Лепорелло хоч якось сидять на виконавцях, то білий костюм Мазетто видовище досить сумнівне з погляду естетики. Хор залишився в тому ж дивакуватому вбранні. Втім, до другої дії глядачу вже варто б було усвідомити, що все це дійство затівалося зовсім не для естетичного задоволення. В мене особисто вже почалася легка ностальгія за старою доброю оперною традицією, за якою наші герої мали б красуватися в напудрених перуках, пишних сукнях з фіжмами і розшитих камзолах. Принаймні, можна б було роздивлятися костюми...
Втім, тут постановники вирішили оживити виставу, додавши інтерактивний компонент. І Дон Жуан в купальнику відправився до зали підкорювати глядачок харизмою і вокалом. Дещо несподівано, трохи кумедно через костюм (на пляжному халаті для головного героя вирішили зекономити), але загалом мило. Тільки відчуття балаганності й абсурдності постановки чомусь посилилося.
Коли цей театр абсурду, напхом напханий дешевим пластиком, дивними костюмами, неприродною дивакуватою пластикою, темними окулярами, приладами нічного бачення, фаллічними символами, велосипедами і велосипедистами, строкатою і часто, як на мене, притягнутою за вуха до ідеї і, головне, музичної партитури твору символікою і формальними натяками нарешті добігає до фіналу, ми опиняємося на все тому ж пляжі. Оскільки іншого постаменту, окрім уже згаданої вежі для стрибків у воду, на сцені немає, то командор, по-багатому вбраний в золото, височить на ній. Дон Жуан в чорному жалобному вбранні, відповідно, розташовується внизу на протилежному боці сцени. І тут постановочне рішення нагадує поведінку тінейджерів, які притаскали на урок засіб бар'єрної контрацепції і ловлять свою мить слави, насолоджуючись реакцією лднокласників. Тільки в нашому випадку Командора озброїли гінекологічним інструментом, через який він спостерігає за своїм візаві, а Дон Жуан видобуває з-за куліс гіперболізованих розмірів тампон, ще й з ліхтарем на кінці, яким намагається засліпити супротивника. Тут, як кажуть, без коментарів. Шкода, що весь пафос обіцяного новаторства в підсумку звівся до таких дешевих школярських витівок.
Яким саме чином зло в особі Дон Жуана таки спіткала справедлива розплата, зрозуміти з першої спроби мені особисто складно. Бо ми чуємо крик головного героя в момент, коли закривається завіса. Чи то специфічна зброя командора випромінює якісь смертоносні імпульси, чи нарешті пішло в хід червлене кайло донни Анни - сказати важко.
Але і це ще не все. Таке враження, що постановники вистави настільки втомилися від Моцарта, що у фіналі вирішили помститися і перебити враження танцями всіх учасників вистави включно з оркестром під клубну музичку. У мене було відчуття, що десь за кулісами вже повним ходом святкували прем'єру і це святкування якраз дійшло до танців.
Своїм довжелезним текстом я зовсім не відмовляю в праві на існування сучасним прочитанням опери. Але я завжди шукаю логіку, концепцію, ідею. А тут бачу абстрактну мозаїку, два стилістично різних акти однієї вистави. І все це або повз музику або, там, де музиці Моцарта все ж дозволено домінувати над режисурою, в статичних мізансценах, часто з вишикуваними в ряд обличчям до оркестру солістами, які виспівують розкішні граційні ансамблі.
Основна трагедія цієї прем'єри, якій вже встигли приліпити сумнівний епітет "революційна", як на мене, відсутність у постановників елементарного розуміння специфіки й умовностей жанру опери як такої. Це не проблема цієї конкретної постановки, а тенденція. Те, що музика є рушійної силою, визначальним і домінантним компонентом вистави, що вся сценічна дія має бути підпорядкована партитурі і неодмінно враховувати акустику залу, фізичні можливості солістів і така, на перший погляд, дрібниця, як необхідність постійно тримати в полі зору диригента, часто стають каменем спотикання для постановників-неофітів, які намагаються підкорити оперу, досягнувши успіху в драматичному театрі. І не розуміють, чому прийоми, які безвідмовно працювали в драмі, абсолютно не придатні для застосування в опері.
Що ж до власне опери, тобто вокалу й музики, то вистава в цьому аспекті перш за все приємно вразила відрепетируваністю. Хоча оркестр часом грішив зайвою галасливістю і гуркітливістю, ансамблі й арії звучали. Сподіваюся, так буде і надалі, тому що музика Моцарта не пробачить недбалості. З пів репетиції, як це у нас часом трапляється, тут не вийде.
Ансамбль солістів, як і в більшості інших вистав, виявився дуже нерівним. Але це вже проблема не прем'єри, а загального стану нашої оперної трупи. Не бачу сенсу вкотре обговорювати неприйнятну якість вокалу деяких виконавців, як новачків, так і старожилів театру. Це триває не перший сезон і, схоже, далеко не останній.
З прем'єрою нас усіх, якою б вона не була. Але надалі, можливо, варто спробувати без революцій з притаманною їм руйнівною силою? Сталий розвиток, спадковість традицій, повага до авторського задуму, вміння чути музику і розуміти оперу як жанр, як на мене, куди більш перспективний шлях до тривкого успіху, а не одноденних штучних сенсацій.
Немає коментарів:
Дописати коментар