Тернистий шлях до нової естетики. Спроба перша. Дон Жуан.

Схоже, в театрі всерйоз взялися за оновлення репертуару. Ходять чутки, що декілька оперних постановок уже зняли. Офіційно у нас про таке зазвичай не говорять. Зате багато розповідають про грандіозні плани і майбутні прем'єри. В реальності ж ми отримали черговий мюзикл "Школа танців Солом'яна Шкляра", на який я досі не наважуюся піти, балет "Аладдін", де яскраве мерехтіння комп'ютерної графіки, відеопроєкції й анімації безнадійно затьмарює не надто цікаву хореографію, дуже строкату концертну програму "Viva Venezia", що марно намагалася повторити успіх вечора французької музики, і Гала-балет, що став, як на мене, найвдалішим проектом нової команди театру. І от нарешті, як завжди, в останню чергу, дочекалися прем'єри опери. 

Слід віддати належне, піар-кампанія майбутньої прем'єри була потужна і досить цікава. Але і вона не допомогла. Аншлаг, принаймні на другий показ, довелося збирати старими добрими методами. 

 

Програмку нової вистави було приємно взяти до рук і зберегти на спомин. Якісні світлини, гарна ідея великого групового фото обох складів виконавців. Але цим, на жаль, майже вичерпуються приємні емоції від нашої довгоочікуваної прем'єри.

Реклама обіцяла нам новаторське прочитання опери, яке мало б стати справжнім проривом на тлі більшості наших вистав. Ну, тим самим, чим свого часу не стали "Онєгін-life" і "Травіата". А ще раніше мав усі шанси стати "Таємний шлюб", якби довше протримався в афіші. На цьому експерименти з сучасною оперною режисурою чи хоча б стилістикою постановок, принаймні, на моїй пам'яті, і вичерпуються. Театр цілком комфортно почувається в межах старих добрих звичаїв театру-музею, тиражуючи цілком традиційні постановки популярних опер. 

Цього разу в нас зазіхнули на Моцарта. Свідомо вживаю це слово, бо без купюр, що, як на мене, дуже вплинули на сприйняття опери, знову не обійшлося. До того ж оперу чомусь (мабуть, десь таки запідозривши, що італійською весь цей, за визначенням одного шанованого знавця, арт-перформанс за мотивами "Дон Жуана" публіці буде не до снаги) вирішили ставити в українському перекладі, що одразу вбило будь-які гастрольні перспективи вистави будь-де, окрім України. Тому наш "модерний" "Дон Жуан" є продуктом тільки для вітчизняної публіки. В Європу театр возить виключно традиційні оперні постановки - "Кармен", "Мадам Баттерфляй", "Богему". 

Це й не дивно, бо сучасних постановок опери там і своїх не бракує, і публіка, як на мене, вже наїлася тієї бурхливої режисерської фантазії. Але на наших теренах подібні оперні перформанси явище ще відносно нове і тому цікаве для пересічного глядача, який такого ще не бачив. Адже мало хто з нашої невибагливої і не надто розбалуваної розмаїттям репертуару публіки дивиться записи, стежить за світовими тенденціями або хоча б просто в курсі того, що в останнє десятиліття відбувається на інших оперних сценах країни. А там уже були, наприклад,  "Лоенгрін" і опери Бортнянського у Львові, "Мазепа" і "Попелюшка" у Харкові, "Орфей і Еврідіка" і "Катерина" в Одесі і ще чимало цікавих постановок. 

Але повернемося до нашої прем'єри. Першою помітною новацією вистави стало те, що ми побачили не звичну закриту завісу, а декорацію у вигляді моторошного обвуглено-чорного фасаду з темними проваллями вікон. Дуже депресивне видовище, особливо в контексті того, що відбувається в країні. І саме на цьому похмурому тлі відбувалася вся майже двогодинна перша дія вистави.  Глибини сцени немає, сценічний простір обмежений авансценою та віконним отвором на другому поверсі обвугленого фасаду.

Спочатку два незрозумілих персонажі виносять на середину авансцени драбину, на одному з щаблів якої висить яскрава мотузка. З дверних отворів фасаду починають з'являтися перші герої: Дон Жуан і Лепорелло, мабуть, єдині, хто протягом всієї вистави справляв враження справді живих людей, потім Командор і донна Анна. Постановники вже в першій сцені вирішили зайти з козирів, тому немає ні зазіхань Дон Жуана на честь донни Анни (за лібрето він мав вдавати  з себе її нареченого дона Оттавіо), ні чогось хоча би трохи схожого на зіткнення з Командором. Удар шпаги чи хоча б щось, що одразу дає глядачу зрозуміти і взаємини персонажів - це ж так старомодно й банально! Натомість ми бачимо, як Дон Жуан і його вірний служник впихають Командора всередину драбини і обмотують мотузкою. Дивна композиція так і лишається посеред сцени, нагадуючи статую в риштуваннях. Біля цієї інсталяції донна Анна і дон Оттавіо планують помститися Дон Жуану і на сцені вперше з'являється кайло з червоним руків'ям. Мабуть, це її є знаряддя майбутньої помсти, бо з ним потім носитимуться ще в кількох сценах. Абсурд доходить до максимуму, коли вже мертвий за сюжетом Командор на очах у заінтригованих глядачів покидає сцену на своїх ногах...

На головний сенс існування головного героя в першій дії промовисто натякає гіпертрофований гульфик його оксамитового бордового костюма. Вбрання донни Анни в цій сцені також, витримане в тій же кольоровій гамі, і в моїй голові тут же промайнула думка: так от куди поділася завіса, що зазвичай затуляє від глядача сцену перед початком вистави. 

Побудова мізансцен Дон Жуана з Церліною більше нагадує якісь абстрактні пластичні етюди, ніж сцени зваблення. 

Від іспанського колориту ("Дон Жуан" - це ж таки іспанська історія, де мали би бути шпаги, віяла, крилаті капелюхи з пір'ям й інша характерна атрибутика) в нашому перформансі , окрім костюмів самого Дон Жуана в першій і в фіналі другої дії, які все ж зберегли певні ознаки приналежності епосі і стану, вціліли хіба тугі корсети  Церліни та донни Ельвіри і ще розлогий гофрований комір останньої. 

Церліна і донна Ельвіра в своїх сукнях з криноліном бруднуватої біло-бузкової гамми в тьмяному світлі сцени нагадували скоріше якихось замкових примар, ніж живих жінок. 

В костюмах хору немає ані найменших натяків на Іспанію, на епоху, на якісь характери. Чоловіче вбрання нагадує щось середнє між спортивними костюмами і трикотажними піжамами.  Фасон жіночих костюмів видався мені якимось химерним поєднанням гамівної сорочки й медичного костюму. В цілому хор сприймався то як якась безлика аморфна маса, то як хаотичний натовп клієнтів якогось лікувального чи виправного закладу. 

Чим більше я думаю про зовнішній вигляд донни Ельвіри й Церліни, тим більше мені здається, що це не живі жінки, а якісь фантоми, що існують тільки в уяві Дон Жуана, переслідуючи його, мов докори сумління. Але в цей концепт примарності категорично не вписуються донна Анна, вбрана у виразні і навіть яскраві кольори і дон Оттавіо в з камзолі з гіпертрофованими плечима, що нагадує величезну зелену бабку. До того ж донна Ельвіра з'являється на сцені з четвіркою невідомих темношкірих істот, що рачкують перед нею, припнуті на повідцях. Це, мабуть, ті самі елементи БДСМ, про які щось говорилося в якомусь з анонсів майбутньої вистави. Якщо хтось второпав їх значення для розкриття образу або сюжету, просвітіть мене, будь ласка, в коментарях до цього допису. В другій дії на повідець до Ельвіри потрапить вже Лепорелло, який за задумом свого пана відволікає її, поки господар десь за сценою спокушає служницю, але в цьому є хоч якийсь саркастичний сенс.

Перша дія з її підкреслено штучними,  пластичними етюдами, неприродними жестами і позами героїв викликає стійку асоціацію з театром маріонеток, яких хтось смикає за невидимі ниточки.

Дуже здивувало й те, що знаменитий монолог Лепорелло про нескінченний список коханок його пана, в канонічній версії опери адресований донні Ельвірі, перетворюється на сеанс інформування публіки в залі про розпусний спосіб життя головного героя, оскільки Ельвіри, яку Лепорелло мав би переконувати в тому, що Дон Жуан не гідний її почуттів, в цей момент на сцені немає. 

І, повторюся, все це триває майже дві години, точно більше 80 хвилин, заявлених на моніторі. Нескінченно. Монотонно. Одноманітно. І часто-густо асинхронно з граційною і легкою музикою Моцарта.  Багато руху, метушні,  по сцені катають туди-сюди ті самі велосипеди, які театр збирав через соцмережі. Як усе це мало розкрити нові аспекти моцартівського шедевру можуть пояснити тільки постановники. Пересічного глядача цей похмурий депресивний візуал, що повністю суперечить духу музики, тільки втомлює. 

Мені особисто дуже швидко стало нудно, оскільки все, що відбувалося на сцені, вже безліч разів  повторювалося в різних постановках у найрізноманітніших поєднаннях і інтерпретаціях. Але допускаю, що менш досвідчені глядачі спостерігали всю цю депресивну картинку не без зацікавлення.

Після антракту сцена змінюється радикально. Дія, яка в оригінальному лібрето відбувається на цвинтарі, де височіє статуя Командора, чомусь переноситься на пляж з пластиковими лежаками і вежею для стрибків у воду. Головні герої, відповідно, одягнені у чоловічі купальні костюми, які не мають нічого спільного з історичним періодом, оригінального лібрето. Жінок цнотливо вбрали в купальні халати і тюрбани на головах. Тільки Церліна красується у сорочці до колін і у все тому ж довгому вельоні.  Але якщо смугасті купальні костюми Дон Жуана і Лепорелло хоч якось сидять на виконавцях, то білий костюм Мазетто видовище досить сумнівне з погляду естетики. Хор залишився в тому ж дивакуватому вбранні. Втім, до другої дії глядачу вже варто б було усвідомити, що все це дійство затівалося зовсім не для естетичного задоволення. В мене особисто вже почалася легка ностальгія за старою доброю оперною традицією, за якою наші герої мали б красуватися в напудрених перуках, пишних сукнях з фіжмами і розшитих камзолах.  Принаймні, можна б було роздивлятися костюми... 

Втім, тут постановники вирішили оживити виставу, додавши інтерактивний компонент. І Дон Жуан в купальнику відправився до зали підкорювати глядачок харизмою і вокалом. Дещо несподівано, трохи кумедно через костюм (на пляжному халаті для головного героя вирішили зекономити), але загалом мило.  Тільки відчуття балаганності й абсурдності постановки чомусь посилилося.

Коли цей театр абсурду, напхом напханий дешевим пластиком, дивними костюмами, неприродною дивакуватою пластикою, темними окулярами, приладами нічного бачення, фаллічними символами, велосипедами і велосипедистами, строкатою і часто, як на мене, притягнутою за вуха до ідеї і, головне, музичної партитури твору символікою і формальними натяками нарешті добігає до фіналу, ми опиняємося на все тому ж пляжі. Оскільки іншого постаменту, окрім уже згаданої вежі для стрибків у воду, на сцені немає, то командор, по-багатому вбраний в золото, височить на ній.  Дон Жуан в чорному жалобному вбранні, відповідно, розташовується внизу на протилежному боці сцени. І тут постановочне рішення нагадує поведінку тінейджерів, які притаскали на урок засіб бар'єрної контрацепції і ловлять свою мить слави, насолоджуючись реакцією однокласників. Тільки в нашому випадку Командора озброїли гінекологічним інструментом, через який він спостерігає за своїм візаві, а Дон Жуан видобуває з-за куліс гіперболізованих розмірів тампон, ще й з ліхтарем на кінці, яким намагається засліпити супротивника. Тут, як кажуть, без коментарів. Шкода, що весь пафос обіцяного новаторства в підсумку звівся до таких дешевих школярських витівок.

Яким саме чином зло в особі Дон Жуана таки спіткала справедлива розплата, зрозуміти з першої спроби мені особисто складно. Бо ми чуємо крик головного героя в момент, коли закривається завіса. Чи то специфічна зброя командора випромінює якісь смертоносні імпульси, чи нарешті пішло в хід червлене кайло донни Анни - сказати важко.

Але і це ще не все. Таке враження, що постановники вистави настільки втомилися від Моцарта, що у фіналі вирішили помститися і перебити враження танцями всіх учасників вистави включно з оркестром під клубну музичку. У мене було відчуття, що десь за кулісами вже повним ходом святкували прем'єру і це святкування якраз дійшло до танців.  

Своїм довжелезним текстом я зовсім не відмовляю в праві на існування сучасним прочитанням опери. Але я завжди шукаю логіку, концепцію, ідею. А тут бачу абстрактну мозаїку, два стилістично різних акти однієї вистави.  І все це або повз музику або, там, де музиці Моцарта все ж дозволено домінувати над режисурою, в статичних мізансценах, часто з вишикуваними в ряд обличчям до оркестру солістами, які виспівують розкішні граційні ансамблі.

Основна трагедія цієї прем'єри, якій вже встигли приліпити сумнівний епітет "революційна", як на мене, відсутність у постановників елементарного розуміння специфіки й умовностей жанру опери як такої. Це не проблема цієї конкретної постановки, а тенденція. Те, що музика є рушійної силою, визначальним і домінантним компонентом вистави, що вся сценічна дія має бути підпорядкована партитурі і неодмінно враховувати акустику залу, фізичні можливості солістів і така, на перший погляд, дрібниця, як необхідність  постійно тримати в полі зору диригента, часто стають каменем спотикання для постановників-неофітів, які намагаються підкорити оперу, досягнувши успіху в драматичному театрі. І не розуміють, чому прийоми, які безвідмовно працювали в драмі, абсолютно не придатні для застосування в опері.

Що ж до власне опери, тобто вокалу й музики, то вистава в цьому аспекті перш за все приємно вразила відрепетируваністю. Хоча оркестр часом грішив зайвою галасливістю і гуркітливістю, ансамблі й арії звучали. Сподіваюся, так буде і надалі, тому що музика Моцарта не пробачить недбалості. З пів репетиції, як це у нас часом трапляється, тут не вийде. 

Ансамбль солістів, в якому партію донни Ельвіри, написано для сопрано, з якогось дива виконує меццо, виявився дуже нерівним. Але це вже проблема не прем'єри, а загального стану нашої оперної трупи. Не бачу сенсу вкотре обговорювати неприйнятну якість вокалу деяких виконавців, як новачків, так і старожилів театру. Це триває не перший сезон і, схоже, далеко не останній. 

З прем'єрою нас усіх, якою б вона не була. Але надалі, можливо, варто спробувати без революцій з притаманною їм руйнівною силою? Сталий розвиток, спадковість традицій, повага до авторського задуму, вміння чути музику і розуміти оперу як жанр, як на мене, куди більш перспективний шлях до тривкого успіху, а не одноденних штучних сенсацій. 

 

За завісою успішного успіху

 Давно вже не роблю щомісячних оглядів театральної афіші. Це втратило сенс, коли з буклетів з репертуаром на місяць зникли склади виконавців. А щомісяця констатувати той сумний факт, що список вистав все скорочується, а опера взагалі перетворилася на рідкісне явище на сцені все ще оперного театру, немає жодного сенсу. Ті, хто ходить до театру не тричі на рік, і без моїх підказок усе бачать і розуміють.

Наприкінці минулого сезону нарешті призначили нового директора, вже традиційно, людину від опери дуже й дуже далеку. Як завжди, ми почули багато про грандіозні плани, зміни, досягнення  тощо. На моїй пам'яті це вже четвертий новопризначений керівник щедро роздає обіцянки. Що з того зазвичай виходить в реальності я добре пам'ятаю. 

З початку нового сезону ми отримали новий логотип театру (звісно ж, ребрендинг - найдієвіший спосіб подолання репертуарної і кадрової кризи), підвищення у 2,5 рази вартості найдешевших квитків, віп-антракти для "елітної" публіки (для решти годиться і холодне й незатишне порожнє фоє, де немає навіть пристойної фотозони), постановку нового мюзикла, при чому цього разу навіть не класики жанру, а нікому не відомого опусу місцевого виробництва. Прем'єру супроводжувала величезна кількість галасу й реклами, аж до того, що з фасаду театру прибрали афіші інших вистав. Не кажучи вже про те, що два тижні перед нею ми не бачили жодної вистави.  Ба більше, заради четвертого за місяць показу новоспеченого мюзикла скасували "Мадам Баттерфляй" - одну з трьох опер в афіші листопада. А вишенькою на торті стало те, що у грудні цей спектакль поставили в афішу в день народження театру. Як на мене, це вже відвертий ляпас всім, хто все ще сподівається на відродження опери в оперному.  

Не хочу марно витрачати слова. Афіші листопада і грудня говорять самі за себе.

За два місяці маємо 4 опери й 5 балетів, якщо рахувати майбутню прем'єру, яку поставили в будень і вдень невідомо для якої аудиторії. Втім, аудиторія для нашої театральної адміністрації давно вже не проблема. Адже нині до університету третього віку додалися ще й переселенці, за рахунок яких завжди можна заповнити залу. Нікого не хочу принизити, але цю непідготовлену і об'єктивно менш вибагливу публіку легше купити популярним розважальним репертуаром, ніж прищеплювати смак і розуміння оперного жанру. І це претензія не до глядачів. Публіка не має замислюватися над відповідністю репертуару статусу театру, над його художнім рівнем. А от театральній адміністрації варто було б міряти рівень успішності театру не тільки касовим збором. 

Втім, у нас, як завжди, відрапортували про черговий успішний успіх, не забувши зачистити в соцмережах обурені коментарі поціновувачів опери щодо заміни вистави й убогості театральної афіші. Ну, і хвалебні відгуки швиденько оприлюднили. Але я не пригадую за свій понад 30-річний глядацький стаж жодної вистави, яку б не хвалили. І зовсім не тому, що не траплялося відверто безглуздих і невдалих постановок. Це просто такий місцевий феномен. Всі всіх хвалять.

Кадрові проблеми, зокрема, в балеті, вже сягнули таких масштабів, що трупа не спроможна одночасно готувати нову, навіть дитячу, виставу й працювати в поточному репертуарі. Звідси у нас і один-єдиний балет в грудневій афіші. Але замість відвертої розмови про глибоку кризу, викликану як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами, нам знову намагаються продати красиву картинку процвітання. Театр між тим стрімко деградує, перетворюючись на дешевий мюзик-хол. 

Розчаровані глядачі просто перестають ходити. Мовчки, бо дискусії в нас не вітаються. В кращому разі просто повидаляють коментарі, заблокують в групах театру в соцмережах, звинуватять в упередженості й навмисному псуванні позитивного іміджу театру. Ніби цьому іміджу якийсь глядач здатен нашкодити гірше, ніж це робить сам театр...

У грудні на нас очікує ще й чергове різдвяне шоу. І цього разу ганьбитися попсою на оперній сцені будуть не лише перед нашим рідним невибагливим провінційним глядачем. Це ще й у євротур збираються везти. Сподіваюся, що хоча би відрепетирують так, щоб купи трималося, а не як кілька сезонів тому "Мелодії різдвяної ночі". Ті, задля яких оперу на честь дня народження театру мало не відмінили.  

Трупа, яка на моїй пам'яті не раз бунтувала, страйкувала, протестувала, нині мовчить. Я можу їх зрозуміти. У них контракти, бронювання, а в частини - ще й усвідомлення того, що їх ніде більше навіть в хор чи міманс не візьмуть. Та навіть якщо йдеться про тих, хто справді є майстром своєї справи, професіоналом, то в театрі давно вже практикують такий дієвий засіб впливу, як відлучення від сцени. Знімуть з партій, замінять явно гіршими, але зате лояльними... Доводиться мовчати й терпіти. 

Але мене як глядача ніхто не змусить мовчки дивитися, як знищують оперний. Бо мені за цей злощасний театр досі болить.

Думки після концерту 31.08.2025

 В останній день серпня на літній сцені парку ім. Т.Шевченка відбувся цікавий концерт солістів опери з оркестром філармонії під орудою В.Плоскіни. Захід презентували як спільний проєкт філармонії та Дніпроопера ( чи вже Опера Дніпро?), що нещодавно підписали меморандум про співпрацю. 

Новина ця не викликала сенсації, бо й без жодних меморандумів солісти і хор оперного брали участь у концертах філармонії, а музиканти симфонічного оркестру з'являлися в оркестровій ямі оперного.

Але цей парковий концерт був прикметний тим, що майже цілком складався з оперних номерів, що вигідно вирізняло його з-поміж більшості концертних програм оперного, який популяризацією свого основного жанру вже багато сезонів поспіль відверто нехтує.  В цьому легко переконатися, поглянувши на афіші, де серед мюзиклів, оперет, попсових концертних програм на кшталт року чи привида в опері можна, в кращому разі, відшукати три опери на місяць. Єдиною прем'єрою минулого сезону був мюзикл, цього сезону знов готують постановку мюзикла. І цього разу навіть не зі знаних  творів жанру, як "Красуня і чудовисько" чи "Моя чарівна леді", а нікому не відомий новітній вітчизняний опус. Схоже, основним завданням нашого оперного стає саме просування легкого жанру. То, може, час було змінювати не логотип, а назву й спеціалізацію театру, в якому оперних прем'єр вже понад рік не бачили, репертуарні оперні вистави здебільшого з'являються в афіші 2-3 рази на сезон, але зате ставиться два мюзикли поспіль? Адже заклад неухильно перетворюється на мюзик-хол під вивіскою театру опери та балету.

Тож, якщо сам оперний не спроможний виконувати свою основну роботу, що мала б полягати в популяризації опери, то, можливо, саме ця колаборація з філармонією є виходом із цієї безвиході? Поки на сцені оперного грають мюзикли, диригенти і оркестр філармонії беруться за створення оперних концертних програм у співпраці з солістами   театру. Солісти нарешті роблять те, чому пів життя вчилися - співають оперні арії й ансамблі, а адміністрація театру не втрачає касовий збір, якого від опери об'єктивно менше, ніж від попси. Меломанам же в принципі байдуже, куди ходити слухати оперу. В філармонії навіть акустика краща. І можливо, з часом формат цієї співпраці доросте і до концертного виконання опер? Та ще й, дозволю своїй фантазії зовсім пуститися берега, тих, які не йдуть на вітчизняних сценах?  Це було би надзвичайно привабливою перспективою, враховуючи, що в наших оперних театрах не так легко знайти щось оригінальне. Всюди в афіші практично одні й ті самі назви. 

Про підсумки (сумне) і перспективи (сумнівні)

 Минулий 51 -й театральний сезон Дніпроопера був непростим. До складнощів воєнного часу, кадрового голоду і репертуарної кризи додалася ще й адміністративна. Адже нового директора призначено лише наприкінці сезону. І, можливо, на тлі цих невеселих театральних реалій, коли роботу нової команди ще зарано оцінювати, і не варто було б витрачати час на підбиття підсумків минулого сезону. 

Що обговорювати, якщо театр за сезон спромігся на одну-єдину прем'єру - мюзикл "Моя чарівна леді". Ну, гаразд, на півтори, адже був ще недолугий  "Штраус-концерт", поспіхом зліплений із фрагментів вистав, що давно йдуть на сцені, з вкрапленням кількох нових номерів. Якщо наш максимум у балетних виставах - 8 пар кордебалету, то зрозуміло, що ні про яку прем'єру "Корсара", для якої торік вже робилися декорації і костюми, більше не йдеться. Нема з ким і нема кому, адже разом з головним балетмейстером, який мав здійснити цю постановку, трупу покинула й частина танцівників.

Тож, цього тексту могло б не бути, якби вже на стадії анонсів нового сезону наша оновлена керівна команда не продемонструвала, що змінюються, на жаль, лише прізвища на дверях кабінетів. Політика залишається.

Хоча справедливість вимагає зазначити, що наприкінці сезону було помітно певні позитивні зрушення. Програму концерту на честь завершення сезону не просто заздалегідь оголосили (випадок для нашого театру майже унікальний), в повісили на фасаді театру й роздрукували й безкоштовно роздавали публіці. Зробили потужну і досить небанальну рекламну кампанію. Здавалося, крига скресла, щось змінюється...

Але напередодні початку нового 52-го сезону з'ясувалося, головна проблема оперного театру в прифронтовому регіоні, з якого буквально розбігаються солісти, це нова айдентика, ребрендинг. Замість анонсів нових вистав, презентації нових солістів нам раптом продемонстрували оновлений логотип, який викликав у більшості небайдужих театралів, м'яко кажучи, подив. Депресивна кольорова гамма, що підозріло нагадує притлумлений триколор, грубий шрифт, аж ніяк не театральна стилістика, натхненна чи то банкою коли, чи то вивіскою совкової рибної крамниці... Витратили на це дизайнерське "диво", судячи з оголошення на Prozorro, майже 17 тисяч гривень. Ніби й не так багато, але це майже місячна зарплата провідного соліста в нашому театрі, будівля якого досі стоїть з фанерними вікнами після прильоту. Невже більше нікуди подіти кошти? Новація, природно, викликала обурення, яке з бурхливого обговорення в соцмережах поширилося в регіональні медіа. Але аргументів адміністрації театру в цьому хорі щось не чути.  Сподіваються, що поступово все забудеться, народ звикне до нового лого?

Втім, презентація першої прем'єри майбутнього сезону теж не забарилася. І нею виявився (сюрприз-сюрприз!!!) черговий мюзикл. Нагадаю, остання оперyа прем'єра відбулася ще позаминулого сезону. Цього разу репертуар поповниться навіть не перлиною світової класики цього легкого жанру, яка хоч, як її не постав і не співай, сама себе продає, а нікому не відомим опусом вітчизняного виробництва. Оскільки в історії театру, точніше, в його репертуарі, вже є шароварна ганьба під назвою "Сорочинський ярмарок", яку свого часу презентували як перший вітчизняний мюзикл, анонс нової постановки змусив мене нервово напружитися.

В інтернеті вдалося дізнатися не так багато. Лише про популярний фокстрот початку минулого століття, прототипом якого стала танцювальна школа, відкрита київським цирульником Соломоном Шкляром. Схоже, саме ця київська легенда лягла в основу п'єси Анатолія Крима, за якою створений наш майбутній мюзикл, прем'єру якого обіцяють в листопаді. Не стану одразу ж "ховати" ще не народжену виставу. Але питання, для чого нам черговий мюзикл на оперній сцені лишається відкритим. Як і питання, коли нарешті планується хоча б одна оперна прем'єра. Щось говорять про моцартівського "Дон Жуана" українською, але не повірю, поки на сцені не побачу. Про "Корсара" нещодавно теж говорили, і не лише про нього. Бувало, що й афіші вже висіли, от тільки прем'єр тих так ніхто й не бачив.

Втім, що я хочу від нашої провінції, де оперний намагається всидіти на кількох стільцях водночас, намагаючись поєднати в собі дитмуз, мюзик-хол і кабаре? Днями з'явився анонс майбутніх прем'єр НОУ, неприємно здивувавши меломанів творчими планами головної оперної сцени країни на постановку оперети "Летюча миша" і мюзикла "Скрипаль на даху". І це в Києві, де цю репертуарну нішу успішно займає театр оперети... Щось мені страшно за НОУ, най би вже і далі лишалася театром музейних постановок для туристів, ніж перетворюватися на мюзик-хол.

Звісно, головне, що театр, попри всі складнощі, продовжує існувати, що йдуть вистави, відбуваються вводи нових виконавців. Але всі ті сумнівні й тривожні тенденції в репертуарній політиці виникли, на жаль, не вчора. Це триває роками. Змінюються керівники, а напрям руху в бік попси й примітиву лишається. Все менше опери в репертуарі, все менше солістів, спроможних ту оперу гідно виконати. Замкнене коло. 

В балеті ж до одвічної нашої кадрової кризи останнім часом додалася ще й репертуарна. З цілком зрозумілих причин російська балетна класика, репрезентована головним чином тріадою Чайковського, зникла з афіші, а замінити її досі нічим. Інші вистави класичної спадщини, що лишилися в репертуарі, набагато менш відомі широкому загалу, і за кордоном на них менший попит. Національного репертуару майже немає. І складно очікувати на його розвиток, оскільки самі танцівники мало в тому зацікавлені. Бо не бачать сенсу витрачати потенціал на партії, які потім ніде не продаси, адже світова популярність вже згадуваної тріади нікуди не зникла. Окрім неї на гастролі майже нічого не вивезеш. На жаль, 30 років нашої незалежності були змарновані. Вітчизняна хореографія так і не спромоглася не тільки створити конкурентоспроможний продукт, а й навіть просто вирватися з штучно створеної росієцентричної репертуарної обмеженості. Зараз, коли більше не можна існувати за рахунок трьох балетів Чайковського, що самі себе продають, з репертуаром біда. Звісно, є кілька нових назв - "Тіні забутих предків", "Сойчине крило", балети Ноймаєра на сцені НОУ, але цього дуже мало. А Дніпро, який не може конкурувати з жодним іншим вітчизняним оперним театром за рівнем зарплати, і тут пасе задніх, бо танцювати нікому. Втім, деякі наші співвітчизники, прикриваючись гаслом про мистецтво поза політикою, воліють танцювати звичний репертуар за кордоном. Але то вже справа їхнього вибору й сумління. 

Ну і наостанок, за традицією, трохи цифр. Отже, репертуар 51-го сезону складався з 13 опер, 12 балетів, 5 оперет  і мюзиклів і 16 концертних програм. 

З майже десятка музичних казок в репертуарі збереглася тільки "Снігова королева", яка йшла 8 разів (не враховуючи новорічного казкового марафону). 

Найчастіше - аж 11 разів - публіці показували мюзикл "Красуня і чудовисько". Серед балетів лідирує "Жізель", її показали 9 разів. 8 разів йшла "Білосніжка", на жаль, в скороченій 1-актній версії. 7 разів з'являлися в афіші концертні програми "Рок в опері", "Привид в опері", "Штраус-концерт" і опера "Кармен".  По 6 показів дісталося на долю "Carmen & Jose", "Травіати" і "Хитрого лиса",  по 5 - "1000 і 1 ночі",  "Ночі перед Різдвом" і "Вечору французької музики".  

Решті вистав пощастило значно менше.  Останні наші оперні прем'єри "Тоска" і "Запорожець за Дунаєм" побачили світло рампи, відповідно, 4 і 3 рази. Також тричі за сезон з'явилися на сцені "Даремна обережність", "Великий вальс", "Карміна бурана", вечір одноактних балетів, "Турандот" і "Ріголетто". Двічі йшли "Аїда",  "Дон Кіхот" і "Трубадур" (якщо рахувати денний показ цієї вистави). І лише один-єдиний раз потрапили в афішу "Мадам Батерфляй", "Любовний напій" "Набукко"  і "Богема".

Із нечисленних запрошених солістів мені запам'яталися лише солістка НОУ Оксана Крамарєва в партії Турандот і Тарас Бережанський в концерті на честь ювілею театру.  А от запрошені солісти на закритті сезону зовсім не вразили. Що й не дивно, оскільки навіть ті театрали, які намагаються бути в курсі театрального життя столиці, про більшість із них ніколи не чули. 

Минулий сезон був багатим на дебюти як зовсім юних випускниць балетної школи, так і досвідчених солістів. Особисто я з вдячністю згадую Джільду Ганни Бабенко, герцога Михайла Газіна, "Шопеніану", Будур і Оксану Олени Бадалової, Скарпіа Андрія Ломаковича, Пахіту Олени Сіткевич, Марцеліну Валерії Ільченко, Шахріяра і Кавалера в "Пахіті" Дмитра Сіткевича.

На жаль, репертуарна політика театру і рівень виконання призводять до того, що я все рідше ходжу на вистави. Також нелегким випробуванням, особливо в балетах, є і наш оркестр, який теж не оминула кадрова криза. Але в трупі все ще є солісти, на яких мені цікаво ходити. Мене все ще вабить неповторна атмосфера живої вистави. 

Бажаю всім нам яскравого 52-го театрального сезону! На жаль, знову не судилося розпочати його під мирним небом. Але мусимо триматися!  

З другої спроби (прем'єра мюзикла "Моя чарівна леді")

Не питайте, яким дивом мене занесло на прем'єру чергового мюзикла на нашій оперній сцені, яка вже майже й не оперна. Адже мене неймовірно дратує сама лише згадка про мікрофони у виставі оперного театру, а тут треба було битих дві з половиною години слухати... Маємо факт відвідин другого прем'єрного показу "Моєї чарівної леді".  Вистави, що встигла прославитися ще до того, як побачила світло рампи. Адже анонсовану наприкінці минулого сезону прем'єру скасували без жодних, як ведеться у нас в театрі, пояснень. І до її реінкарнації чимало всього спливло за водою, зокрема і керівництво, яке цю постановку започаткувало, і  постановочна команда першої редакції... І дуже дивно, що разом з ними не пішла в небуття і сама вистава, як це вже не раз траплялося в новітній історії Дніпроопера.  

Але "Моїй чарівній леді" судилася більш щаслива доля. Реанімувати виставу запросили Максима Булгакова, який став і режисером-постановником, і балетмейстером. І мені дуже приємно відзначити, що я нарешті, вперше за багато сезонів, побачила на нашій сцені справді якісну режисерську роботу, якій до того ж притаманні  відчуття стилю і почуття міри. Останні взагалі велика рідкість в сучасному музичному театрі. І якщо мені і хотілося комусь аплодувати наприкінці вистави, то це режисерові! 

Сподобалася динаміка масових сцен, сподобалося танцювальне і пластичне наповнення більшої частини вистави. 

І ще дуже сподобався колоритний професор Хіггінс у виконанні Максима Іващука, який не лише зіграв, але й проспівав.

І на цьому, на жаль, все хороше закінчується. 

Костюми своєю еклектичністю нагадали мені нашу невдалу постановку "Травіати". Таке враження, що спектакль, як це вже не раз бувало, одягли, як кажуть, з підбору, тобто в те, що знайшлося на складах. Хоча більшість костюмів нові. 

Але все це було би просто дрібницями, аби вистава звучала. 

Коли я йду до оперного театру, то розраховую перш за все на хороший вокал. Бо гарну акторську гру з відверто кепським співом я можу побачити і в театрі ім. Шевченка, і в Драмікомі, в репертуарі яких не бракує мюзиклів. Але якщо вже за жанр мюзикла навіщось беруться в оперному, то хочеться якісної вокальної складової. А з нею у виставі зовсім не склалося. Настільки не склалося, що цього не в змозі компенсувати ні вдала режисура, ні яскраві образи, ні навіть мікрофони і зусилля звукорежисера. І раз немає вокалу, то особисто для мене все інше просто не має сенсу. Принаймні, на оперній сцені. Не знаю, що має статися, щоб змусити мене послухати це вдруге. 

І мені прикро за чергові нецільові, м'яко кажучи, витрати, точніше, розтрату, творчих і матеріальних ресурсів театру, яких і без того негусто, на чергову попсу. Адже цей мюзикл став єдиною прем'єрою 51-го сезону, який уже добігає кінця. Ба більше, на підготовку до прем'єри у глядача вкрали три тижні, протягом яких у театрі не йшли вистави. Щоб що? Щоб продемонструвати вражаючу вокальну безпорадність у невластивому оперному театру жанрі? Щоб ще раз довести, що неможливо одночасно всидіти на кількох стільцях, поєднуючи на одній сцені музкомедію, дитмуз, мюзик-хол, філармонію і оперу з балетом? 

Єдине, що хоч якось виправдовує в моїх очах цю прем'єру, нагода побачити справді талановиту режисерську і балетмейстерську роботу М.Булгакова, який, наважуся це сказати, блискуче впорався з таким невдячним завданням, як реанімація чужої творчої невдачі. 

При цьому це ніяк не відміняє того, що вистава, як і решта наших оперет і мюзиклів, навіть ганебний махрово-шароварний "Сорочинський ярмарок", матиме успіх у нашої невибагливої публіки. Пересічний глядач не зобов'язаний перейматися відповідністю видовища сцені, на якій його демонструють. Не мусить він і сушити собі голову тонкощами жанру.  Не має і раптом полюбити оперу, відсутність якої на нашій сцені виправдовують тим, що вона не збирає касу, якщо якісних оперних вистав не бачить. Звісно ж, наші старі латані-перелатані оперні вистави, навіть потрапляючи в афішу за залишковим принципом раз чи два на сезон, не витримують конкуренції з яскравими новими постановками всілякої попси. І така репертуарна політика театру просто не залишає опері шансів. 

Післямова до ювілею

 Терпіти не можу ювілейний ажіотаж і пов'язані з ним аншлаги, але таку подію, як урочистості з нагоди 50-річчя Дніпроопера не можна було пропустити. З концертної програми традиційно зробили таємницю, програмок також не було.

Зате святковому дійству передував інформаційний марафон у соцмережах, присвячений історії і сьогоденню театру. Було опубліковано багато цікавих архівних світлин. Але мені особисто забракло публікацій, присвячених М.Полудьонному, М.Українському, Л.Плетньовій, Е.Сребницькому та багатьом іншим видатним творчим особистостям, першим випускникам нашої балетної школи, які розпочинали новітню історію нашого балету, всім головним диригентам театру. Робота була виконана дуже масштабна, а от до загального контент-плану є питання. Та це вже велетенський прогрес! 

Оскільки ювілей припадає на передноворіччя, фоє театру зайняті ялинками та іншим святковим декором. Тому фотовиставку довелося розмістити аж нагорі, біля одного з бокових виходів з балкону. Сумніваюся, що багато глядачів там її побачили. Лишається сподіватися, що не одразу приберуть і причеплять хоч якийсь вказівник, щоб публіка здогадалася, що воно там висить. А для виставки театральних костюмів, цього разу з табличками і з огородженням стрічкою, що захищала раритети від нечемних дотиків занадто допитливої публіки, знайшлося місце в кутку верхнього фоє.

Подбали також і про дві тематичні фотозони. А в антракті на публіку очікували навіть келихи з шампанським.

Першою проблемою святкового концерту, як і будь-яких інших подібних заходів, була його тривалість, до якої додалася ще й вимушена перерва на повітряну тривогу. Громадський транспорт у місті працює максимум до 22.00, тому після відновлення концерту після відбою ми знову мали сумнівне задоволення спостерігати, як глядачі масово полишають залу. Розумію, що хотілося зробити масштабну програму, але треба враховувати наші реалії. Ціна питання - відмова від кількох відверто слабких номерів, від чого б концерт лише виграв. 

В самій же концертній програмі, режисером-постановником якої став В.Вовкун,  вже традиційно потішило вдале оформлення сцени. Робота театральних художників вже стала однією з головних принад наших концертів. А несподівано яскрава і сучасна світлова партитура стала справді приємним сюрпризом. Чого не можна сказати про ввімкнену на повну потужність підзвучку. Знаю, що акустика в нас проблемна, м'яко кажучи, але ж якось попередні покоління виконавців з цим справлялися без мікрофонів і допомоги звукооператора! Не сприяло гарному звучанню і розташування хору й оркестру в глибині сцени, щоб звільнити місце для балету. Для багатьох солістів подіум зі східцями, з якого довелося співати, не був виграшною позицією у вокальному плані. Декого, а часом навіть і весь хор, перекривав занадто голосний, чи неадекватно підзвучений оркестр. 

Перше відділення розпочала музично- хореографічна композиція "Моя Україна", що складалася з однойменного твору М.Костецького у виконанні єдиної в трупі театру народної артистки, увертюри до опери "Тарас Бульба" і "Молитви за Україну" з опери "Запорожець за Дунаєм", у виконанні тріо тенорів. Обидва ці номери є неодмінною складовою майже кожного подібного концерту в останні роки. Єдиним оригінальним номером, що не кочує з концерту в концерт, стала арія Варвари з опери "Богдан Хмельницький" у виконанні З.Каїпової. Хореографічна частина цього попурі з національного репертуару обмежилася радикально скороченою сценою хрещення з балету "Княгиня Ольга". Номери не оголошувалися, лише наприкінці ведучі назвали імена композиторів і виконавців. За задумом постановників, мабуть, публіка мала все це впізнати. Але якщо пригадати, що за мою понад 30-річну глядацьку історію опера "Богдан Хмельницький" звучала лише один-єдиний раз у концертному виконанні, і нині ця опера не йде ніде в Україні, а наша унікальна постановка балету "Княгиня Ольга" востаннє, і то після тривалої перерви, бачила світло рампи ще восени 2022-го, сподівання ці видаються мені дивними. Чому б не вивести назви номерів на електронне табло, щоб публіка хоча б розуміла, що це таке, якщо вже було принципово не порушувати єдність композиції їх оголошенням? 

До слова, дублювання на табло не завадило б і решті номерів концерту, оскільки більшу частину другого відділення ведучі оголошували їх з бокової ложі. Подібне доводилося бачити у Львівській опері, але там, мабуть, інша акустика. В нашій же залі частину тексту заглушували оплески. 

Загалом же цей блок національного репертуару перед урочистою частиною особисто в мене залишив дуже суперечливе враження. За рівнем виконання, на превеликий жаль, українська музика помітно контрастувала з більшою частиною другого відділення, в якому було ще два українські номери. Саме постановочне рішення знову занурило мене в атмосферу святкового концерту радянських часів на каналі УТ-1. Бракувало хіба що гопака, але для його відсутності були об'єктивні причини, до яких ми ще повернемося. Знов одне й те саме, знов, за винятком однієї арії, номери повторюються з концерту в концерт. Таке враження, що робиться все це просто для протоколу, аби було, ніхто не прагне пропагувати українське, розширювати творчі обрії, знайомити публіку з новими творами. І від цього дуже сумно.

Потім розпочалася офіційна частина з привітаннями і нагородженням відзнаками обласної і міської влади. Було прикро бачити, що в колективі театру, де так давно і так багато говорять про омріяний статус національного, навіть з нагоди 50-річного ювілею не знайшлося нікого, гідного не те що звання заслуженого артиста, а й почесної грамоти від Міністерства культури, чи як там воно нині зветься. І що ніяк не вшанували ветеранів театру, яких цього вечора чимало було в залі. Сама ж доволі довга й одноманітна церемонія, а особливо вітальні промови декого з гостей, залишили непереборне враження, що ми безнадійно загрузли десь посеред вісімдесятих років минулого століття.

Перше, що надзвичайно приємно вирізняло друге відділення ювілейної концертної програми - це чистота жанру. Цього разу, за винятком  "Libera me" з Реквієму Дж. Верді і "Оди до радості" з 9-ї симфонії Л.Бетховена це були виключно опера і балет. Жодної оперети, народної пісні, а тим паче естради, якою в нас останні роки вперто підміняють оперний репертуар. Такий підхід не може не тішити, і дуже хочеться, щоб це знайшло продовження і в подальшій репертуарній політиці театру. 

Зате знову засмутили скорочення. Задля того, щоб втиснути концерт у більш-менш прийнятні часові межі, чомусь вирішили скорочувати не кількість, а самі номери програми. Окрім вже згаданої сцени хрещення з першого відділення, найбільше не пощастило знаменитому квартету із "Ріголетто" і дуету з "Богеми".

Потішило і те, що святковий вечір не обійшовся без гостей з інших оперних театрів країни. Ми почули І.Петрову, С.Ковніра, Т.Бережанського, П.Радейка, О.Черевика. А от з балету, на жаль, нікого не запросили. Хоча на сценах українських театрів працює вже чимало вихованців нашої балетної школи.

 З балетною програмою все взагалі дуже сумно. Від кількох попередніх великих концертів вона вирізнялася, окрім вже згаданого безбожно скороченого номера з "Княгині Ольги", хіба що тим, що замість звичайного фінального адажіо з "Лісової пісні" або, ще гірше, нестерпно шароварної сцени весілля Лукаша, нам показали сцену Мавки й Перелесника з 1-го акту цього балету. Теж не найвдаліший вибір, як на мене, як і загалом наша постановка. Решту програми склали адажіо Ромео та Джульєтти на музику П.Масканьї, адажіо (навіть не гран-па!) з "Дон Кіхота", і фінал "Даремної обережності", знов-таки без сольних варіацій і танцю з тамбуринами (хоча велика дитяча сцена, як завжди, дуже зворушує публіку).  І не тому, що масштабні балетні номери не вписувалися в обмежений таймінг заходу. Не було кому все це танцювати, бо від балетної трупи лишилася ледве половина. Решта на чолі з екс-головним балетмейстером гастролює десь на просторах Америки з російським репертуаром. В наш час цього шила в мішку ніяк не приховаєш. Тільки й тішить, що всі вони попередньо звільнилися з театру і гастролі відбуваються не під брендом Дніпроопера, бо ще тільки цієї ганьби нам бракувало. Світлини учасників цих гастролей навіть із сайту театру, який ніколи не вирізнявся актуальністю, на диво оперативно прибрали. І опублікували спростування закидів, що театр поїхав на гастролі з репертуаром країни-агресора. Моральні питання нехай лишаються на совісті гастролерів, тим більше, що багато хто з них навіть не є громадянами України. Але театр вже не перший рік вимушений миритися з цим ганебним заробітчанством, аби хоч якось зберегти трупу. Наразі подальші перспективи нашого балету дуже туманні.

Оперна частина програми, в якій традиційно прозвучали неодмінні пісенька Герцога, хабанера, хор з "Набукко", арія дона Базіліо, куплети Мефістофеля і "О, Фортуна", окрім скорочень, також подекуди здивувала і вибором номерів. Особливо фіналом 1-го акту "Турандот", який, крім того, що, на мою думку, не дуже пасує саме для концерту, ще й за рівнем виконання аж ніяк не вразив. В цій опері Пуччіні можна обрати більш ефектні номери для концертного виконання, проблема лише в тому, що опера в репертуарі є,  а от виконавці головних партій відсутні. В двох виставах нинішнього сезону партію Турандот співали запрошені солістки. Як на мене, без цього ансамблю, як і без уривку дуету з "Богеми", вечір би нічого не втратив. Взагалі-то ідеальних концертів такого масштабу не буває. Занадто високий престиж заходу, занадто багато зіткнень інтересів і охочих вийти на сцену. 

З усієї величезної концертної програми, де лише друге відділення складалося з 24 номерів, мені особисто найбільше сподобалися пісня Азучени у виконанні Ольги Ус (хоча дещо здивував вибір для концерту саме пісні, а не розповіді Азучени, а ще краще, якби не часові обмеження, їх обох, бо нам так рідко доводиться чути "Трубадура"), арія Цариці ночі у виконанні Тетяни Лисенко і арія Захарії у виконанні Тараса Бережанського. Це було справді чудово!

Таким запам'ятався мені наш театральний ювілей. Атмосфера вечора, хоча її і псували повітряні тривоги, невимкнені телефони  і масове паломництво глядачів до виходу після дев'ятої вечора, все одно була святковою і піднесеною. Хочеться вірити в краще і, найголовніше, мирне майбутнє для улюбленого театру і для нас усіх! 

Де шукати національний репертуар?

Хоча я і віддаю беззаперечну перевагу оперному перед іншими театральними жанрами, все ж намагаюся бути в курсі всього міського театрального життя. Часом воно тішить, часом розчаровує. А цього разу вкрай неприємно здивувало.

Почалося з того, що театр ім.Шевченка анонсував прем'єру вистави "Весілля в Малинівці". Звісно ж, назва ця асоціюється з фільмом 1967 року, який вважався класикою радянського кінематографу. Першоджерелом сюжету стала оперета, вперше поставлена в Харкові у 1937 році. Автором музики був харків'янин О. Рябов, в творчому доробку якого два десятки оперет, але практично одразу ж росіянин Б.Александров написав нову музичну партитуру, яка і використана у фільмі. Сюжет твору є радянською інтерпретацією життя українського села в період 1917-1923 років, тобто саме тоді, коли Україна втратила свій шанс на створення незалежної держави в протистоянні з більшовизмом. З усіма неодмінними атрибутами радянської пропаганди і шароварщини. Ну, і кінцівка там цілком в дусі того часу: приходить радянська влада, і всі нарешті щасливі. Ну, а якого ще фіналу очікувати від оперети, поставленої, тобто дозволеної цензурою, у сумнозвісному 1937 році? Якби там був інший зміст і інший фінал, то за цим сюжетом би не фільм до 50-річчя революції знімали, а запроторили б авторів на Соловки!

Чому в театрі вирішили, що постановка цього твору тепер саме на часі? Щоб що? Підтримати ностальгію певної частини населення? Підігріти сподівання "ждунів"? На сторінці в Фейсбук, де здійнялася справедлива хвиля обурення, театр спершу намагався щось розповідати про переосмислення матеріалу, потім нарікав на  невігластво і заангажованість опонентів, а зрештою вдався до банального видалення коментарів. Прем'єра вистави призначена на жовтень. 

І от мені стало цікаво, що ж ще пропонує своєму глядачу український театр, єдиний у місті, що має статус національного. Може, там уже поставили всього Куліша, Винниченка, Кочергу, Лесю Українку й решту, активно пропагують сучасну українську драматургію? І нарешті настала така безвихідна репертуарна криза, що доводиться реанімувати махрову шароварщину? 

Хоча в творчому доробку театру багато постановок української класики, окрім вже згаданої сумнівної прем'єри, національний репертуар у жовтні представлений лише "Наталкою Полтавкою". Зате в афіші є аж дві постановки за п'єсами російських авторів Горіна і Коровкіна... І навіть для відкриття театрального сезону в театрі, в назві якого, окрім вже згаданого статусу "національний", є ще й слово "український", обрали оперету І.Кальмана "Баядера". Отакої! 

Але, на щастя, драмтеатр у місті не один, можливо в інших закладах культури бажаючим подивитися саме українську драматургію пощастить більше?

Молодіжний театр пропонує своїм глядачам сучасну українську драму, а саме п'єсу О.Гриценко "Молочайник". Також національний репертуар представлений п'єсою Я.Стельмаха "Кохання у стилі барокко". Після перегляду її в мене виникло чимало сумнівів щодо актуальності цієї постановки в сенсі просування застарілих гендерних стереотипів, але то вже інша тема. Але в жовтневій афіші театру ріжуть око прізвища російських класиків Чехова і Гоголя. Щодо останнього у нас досі точиться дискусія, але я тримаюся думки, що навіть такий любий публіці жанр гоголівського  малоросійського анекдоту зараз не на часі, а вже "Женитьба", хоч українською перекладай, хоч латиницею транслітеруй назву, й поготів. 

Ще один театр, в назві якого донедавна значилося "русский", який не лише змінив назву, а й повністю перейшов на українську мову. Українська драматургія ніколи не була його спеціалізацією. Але зараз театр може пишатися надзвичайно цікавими постановками драми Л.Українки "Кассандра" і п'єси П.Ар'є "Наприкінці часів". Крім цих яскравих вистав у жовтневій афіші є ще постановка "Номер 5" за п'єсою Н.Нежданої  "Той, хто відчиняє двері". Але знайшовся в цій афіші й свій камінь спотикання, а саме вистава "Діагноз: кохання!", єдина, під назвою якої відсутнє ім'я автора. За кілька хвилин пошуку в гугл легко з'ясувалося, що постановку створено за мотивами п'єси російського драматурга О.Арбузова "Старомодна комедія". Чесно кажучи, не бачу в цій сентиментальній історії нічого, що б аргументувало доцільність збереження її в репертуарі, особливо з огляду на першоджерело. 

Театр "Віримо" останні роки не формує афіш на місяць. До того ж він єдиний з драматичних театрів міста не має власного приміщення і протягом кількох років, аж до недавнього часу, через ковідні обмеження був позбавлений можливості працювати на своїй основній сцені, обмежуючись тільки камерним репертуаром малої сцени. І єдиний театр міста, який досі продовжує грати російською мовою, хоча нові постановки вже всі україномовні. Цей театр зараз має в своєму творчому доробку "Оргію" Лесі Українки і виставу "Поїхати не можна залишитись" за п'єсою І.Носовського. Сподіваюся, що, відновивши нарешті показ вистави на основній сцені, в театрі відродять "Голодну кров" і "По дорозі в...".

Оперний у жовтні пропонує глядачам три вистави національного репертуару -  опери "Запорожець за Дунаєм" і "Хитрий лис" і балет "Лісова пісня". Нашу випробувану часом оперну і балетну класику і сучасну українську оперу. Крім них, в репертуарі театру числяться ще балет Станковича "Княгиня Ольга", але цій оригінальній постановці не дозволяє закріпитися в афіші на постійній основі вічна проблема з нестачею танцівників, і сучасний балет "Нескорені", одноактівку на музику "Болеро" Равеля. З нею та біда, що воно, як слушно кажуть в народі, не приший кобилі хвіст. Як самостійну виставу 20-хвилинну постановку не покажеш, треба робити до неї ще якусь концертну програму. Тому балет цей глядач бачив лише кілька разів.

Ось така вийшла картина. Не надто обнадійлива, як на мене. Український репертуар доведеться пошукати.

Додам ще, що пересічний глядач не зобов'язаний копирсатися в історії вистави, яку планує відвідати, особливо якщо її російське походження ще й старанно камуфлюють. А от театри, на мою думку, мали б відповідальніше ставитися до добору репертуару. 

Моя четверта "Тоска"

Прем'єрні покази опери Дж.Пуччіні "Тоска", яку в нашій афіші назвали "Floria Tosca", мабуть, щоб запобігти асоціаціям з російським словом "тоска",  відбулися ще наприкінці минулого театрального сезону. Прем'єра пройшла без мене, і це було свідоме рішення не випробовувати свої нерви черговим виступом на нашій сцені розпіареної оперної "діви", а дочекатися іншого складу виконавців і тоді вже відвідати виставу. 

За час міжсезоння одна із виконавиць головної партії покинула трупу, і перший показ "Тоски" в нинішньому сезоні ознаменувався одразу двома яскравими дебютами - Надії Єременко в партії Тоски і Андрія Ломаковича в партії Скарпіа. Це був мій майже ідеальний склад, тож настав час скласти власне повне враження про нову виставу, вже маючи певне уявлення про її візуальний ряд з численних світлин і відео у мережі.

Для мене це була вже четверта постановка цієї опери на вітчизняних сценах. 

Першим знайомством з шедевром Пуччіні я завдячую саме попередній постановці Дніпроопера, прем'єра якої відбулася в 90-х. Головні партії тоді виконували В.Коваленко, Е.Сребницький та запрошений баритон із Донецька В.Землянський. З фінансами в ті часи в театрі, втім, як і завжди, було сутужно, тому оформлення вистави було дуже аскетичним і витягувала її виключно майстерність виконавців. Окрім прем'єрного, ще дуже запам'ятався  чудовий ансамбль Е.Некрасової, Е.Сребницького, О.Благодарного в головних партіях. 

Наступна моя зустріч з цією оперою відбулася в 2017 році, коли з інтервалом в місяць мені поталанило відвідати прем'єрні виставі в Харкові (А.Мішакова, С.Гонтовий, О.Лапін) і Києві (Л.Монастирська, В.Борін, О.Мельничук). На той час у Дніпрі "Тоска" не йшла вже понад 10 років. І, переглянувши нарешті нашу нову постановку, мушу зізнатися, що моєю фавориткою досі залишається саме харківська вистава з її вражаючими декораціями, що відтворювали місце дії, створюючи справжній ефект присутності, і неймовірно яскравим дуетом Тоски і Скарпіа. На тлі тих харківських вражень столична версія "Тоски" видалася мені зовсім не цікавою, не врятував ситуацію навіть чудовий спів Монастирської.

Головним розчаруванням нашої нової "Тоски" (дозволю собі не морочитися з перемиканням клавіатури на латиницю. Мене особисто страшенно дратує ця пристрасть до іноземних мов у нашій театральній афіші!) для мене стали декорації з щедрим застосуванням відеопроєкції. Перш за все, ні задники, ні відеопроєкція не охоплювали весь отвір сцени. І видавалися невеликою коробкою, зануреною в траурне обрамлення голих чорних куліс. Дивилося це якось по-сирітськи, у мене склалося враження, що все це розраховане на значно менший сценічний простір. Магдалина на полотні Каварадоссі з партеру видавалася більше шатенкою, хоча за текстом лібрето мала б бути блондинка. І чомусь домінували якісь примітивні масивні квадратні форми. Одноманітна відеопроєкція у вигляді плину хмар у вікнах у першій дії мене не вразила. Найвдалішим моментом був, як на мене, кінематографічний прийом з "напливом" уявної камери, коли в кульмінаційний момент самогубства Тоски масштаб проєкції різко збільшується, і стіни ніби насуваються на глядача. Впізнаваність значної частки меблів і костюмів масовки (маю на увазі столи, грубий табурет, сукні хористок. Та і сукня самої Тоски в першій дії підозріло нагадувала гардероб Татьяни з "Онєгіна") віднесемо на рахунок мого багаторічного глядацького досвіду і обмеженості ресурсів театру. Пересічний глядач цього не помітив. Ну, і вже піднабридлий червоний колір, який чомусь так полюбляють наші художники. Окрім традиційно червоно-золотавої сукні зі шлейфом Тоски, у  другій  дії на передньому плані красувалася червона з золотом кушетка, а камеру тортур сховали за розсувними ширмами з червоного оксамиту, ніби пошитими із залишків театральної завіси. Загалом оформлення другої дії за конструкцією нагадувало  набір коробок. У чорний квадрат куліс помістили безбарвну коробку стелі і задньої стіни кабінету Скарпіа з великим вікном екрану відеопроєкції по центру і гіпертрофованими полицями з томами справ обабіч. А всередині по центру вмонтували ще й третю коробку, що найбільше нагадувала сцену на сцені і приховувала за вже згаданою завісою камеру тортур. Мабуть, всі ці прямі кути і квадрати мають щось символізувати, але що саме - для мене особисто лишилося загадкою.

На відміну від декорацій, костюми і грим головних героїв, хоч і цілком традиційні, справили приємне враження.  Все має гарний вигляд не лише на фото, але й на сцені. Сподіваюся, що й якість використаних матеріалів дозволить надовго зберегти сценічний гардероб нашої нової "Тоски" у його первісному вигляді.

Що ж до режисури, то вона виявилася абсолютно традиційною. Натуралістичними сценами і надмірною деталізацією в опері, як на мене, в наш час вже нікого не здивуєш. Хоча особисто я вважаю зайвим надмірне захоплення нинішніх режисерів детальною візуалізацією сценічної дії. Бо основний сенс мусить розкриватися насамперед через музику. В драматичному протистоянні Тоски і Скарпіа муки Каварадоссі - то лише емоційне тло. В епіцентрі подій мав би бути саме дует антагоністів. І геніальна музична драматургія Пуччіні в цій сцені прекрасно передає це невпинне наростання емоційної напруги. Але нинішнього глядача, вкрай розбещеного кінематографом і комп'ютерною графікою і не навченого чути і відчувати музику, доводиться, на жаль, розважати динамічною натуралістичною картинкою. Через це прикре зміщення акцентів в епіцентрі опиняється саме жорстокий допит Каварадоссі, що відбувається в центрі сцени. Публіка, природно, намагається розгледіти деталі, а не слухати спів і спостерігати за напруженим психологіним поєдинком двох інших героїв. Але ж за авторським задумом епіцентром дії є не ці криваві подробиці,  а емоції Тоски, яка чує крики коханого, її протистояння підступним маніпуляціям  Скарпіа. А в нас на перший план виходить сам процес катування, а основні події відбувається десь збоку, тобто тло і дія ніби міняються місцями, руйнуючи задум композитора. 

Дебютні виступи солістів, які спонукали мене нарешті відвідати виставу, виправдали мої найсміливіші сподівання. Яскраві акторські образи, дуже гідний вокальний рівень. Гарна робота, за якою відчувається перспектива. Дуже сподобався образ Різничого у виконанні М. Іващука. На жаль, не можу сказати того ж про Каварадоссі, хоча мушу визнати, що це був, мабуть, кращий із виступів Р.Коренцвіта з тих, які мені довелося чути. Але конкурувати з тенорами, яких колись бачила наша сцена, на моє переконання, цей соліст ніяк не може. Дефіцит тенорів і неконкурентоспроможність нашого театру на відповідному ринку праці змушує, на превеликий жаль, багато з чим миритися.  

Можливо, протягом сценічного життя вистави відбудеться якесь зміщення акцентів, якась еволюція мого власного сприйняття. Але поки що нова постановка, попри всю свою, на перший погляд, традиційність, яка місцями видається навіть банальністю, справила на мене досить суперечливе враження. Найголовніше, як на мене, що в ці надважкі часи театр  спромігся на вже третю за час повномасштабного вторгнення повноцінну оперну прем'єру.   

Ювілейний сезон. Післямова.

50-й ювілейний театральний сезон уже став надбанням історії. Запам'ятався він перш за все рекордною кількістю оперних прем'єр, яких відбулося аж дві -"Хитрий лис" і "Флорія Тоска", численними зривами вистав через реалії воєнного часу, в яких нам усім доводиться існувати, та небувало високою часткою концертних програм в афіші.

Оскільки останні сезони я відвідую вистави і концерти дуже вибірково, цей текст не може претендувати на всеосяжність і беззаперечну об'єктивність (втім, на останню я ніколи не претендую, оскільки висловлюю виключно власну думку). Але більшість справді цікавих театральних подій все ж не залишилися поза моєю увагою, і я маю власне враження про досягнення і проблеми минулого сезону. 

Почну зі статистики. Підрахунки зроблені за щомісячними буклетами з репертуаром. До них не увійшли дитячі новорічні і різноманітні цільові вистави, не враховувалися також відміни вистав, які здебільшого траплялися з незалежних від театру причин, окрім заміни  розрекламованої прем'єри мюзикла "Моя чарівна леді" концертними програмами. 

Отже, в ювілейному сезоні репертуар театру складався з 15 опер, якщо враховувати і "Карміна бурана", 12 балетів, 2 оперет, 1 мюзикла та 1 дитячої музичної казки. До початку сезону театр видрукував буклет, в якому було вміщено й офіційний перелік репертуару. Але такі вистави як "Княгиня Ольга", "Ісус" і "Сільська честь" ми протягом сезону, на жаль, тільки в цьому списку і бачили. Трохи більше поталанило операм "Трубадур", "Принцеса Турандот", "Любовний напій" і балету "Нескорені", які потрапили в афішу хоча б раз за сезон. 

Всього ж протягом сезону нам показали 38 оперних і 47 балетних вистав, 36 концертних програм та 12 оперет,  3 мюзикли і 3 казки. Лідером за кількістю показів стала концертна програма "Привид в опері", яку виконали аж 10 разів. На другому місці прем'єра, перший досвід колаборації з Львівською оперою, опера І.Небесного "Хитрий лис". Вистава вийшла справді оригінальна, яскрава і незвична, тому її популярність цілком виправдана, хоча я особисто, відвідавщи 5 із 8 показів, і маю питання до звучання окремих солістів і оркестру. Але більшість нашої публіки оперу ходить дивитися, а не слухати, тому на такі нюанси не зважає. Третє місце розділили одразу три вистави - балет "Жізель", оперета "Містер Ікс" та концерт "Rock in the opera" (тідьки мене дратують ці англомовні назви в афіші?), які бачили світло рампи 7 разів за сезон. Обидва згадані концерти я принципово не відвідую, бо вважаю їх постановку непродуктивним використанням творчих і фінансових ресурсів театру, попри всю популярність цього формату у публіки. Публіка в принципі не має сушити собі голову відповідністю змісту і жанру заходу сцені оперного театру. Але адміністрації театру не завадило б задуматися і припинити це скочування у відверту попсу заради касового збору.  От що не може не тішити, так це те, що цього сезону ми мали приємність бачити на нашій сцені одразу трьох яскравих виконавиць партії Жізелі, в тому числі успішний дебют Олени Бадалової. 

З рештою репертуару все ще сумніше. 6 разів за сезон потрапили в афішу три балети - "Лісова пісня", "Carmen&Jose" і "Білосніжка та семеро гномів" (але повну двоактну версію нам показали лише раз, решта вистав були скороченими одноактними версіями), 5 разів "Летюча миша". Чотирма появами на сцені опери "Богема" ми завдячуємо тому, шо цю виставу відновлювали для поїздки на гастролі. Завдяки цьому вистава, створена у скрутні часи з того, що знайшлося в театральних коморах, нарешті отримала повноцінні декорації і часткове оновлення костюмів. Також 4 рази показали оновлену редакцію балету "Великий вальс", де перший акт спочатку взагалі вилучили, а потім на основі масових сцен із нього створили пролог-оповідь про тріумфальний шлях Штрауса. Але переважна більшість вистав протягом минулого сезону з'являлися в репертурі лише тричі ("Травіата" (фактично ж  нам вдалося почути максимум півтори, бо виставу доводилося скасовувати з різних причин), "Ріголетто", "Запорожець за Дунаєм", "Мадам Батерфляй", "Карміна Бурана", "Даремна обережність", "Дон Кіхот", "Красуня і чудовисько", "Вечір французької музики", "Пори року", "Снігова королева") і навіть двічі ("Аїда" "Набукко", "Паяци", "Флорія Тоска", "Ніч перед Різдвом", "Шопеніана", "Пахіта", "Тисяча і одна ніч", "Love tango"). І це, на жаль, не може не впливати на рівень виконання, бо фактично, з урахуванням нашої плинності кадрів, виставу після великої перерви доводиться заново вчити. 

Кадрова проблема в театрі на моїй пам'яті існувала  завжди, а з початком повномасштабного вторгнення стала ще гострішою. Ні балетна школа, ні консерваторія, на жаль, не спроможні її вирішити. Не сприяє її розв'язанню ні ситуація в країні, ні той сумний факт, що наш театр, досі ще безуспішно претендуючи на статус національного аж з трьома виставами українського репертуару в своєму активі, має найнижчий серед оперних театрів України рівень зарплати, ні відсутність житла, ні репертуарна політика. Звідси і оркестр без арфи і контрабаса, який часом просто неможливо слухати, і рідіючі лави чоловічого кордебалету, на який без сліз не глянеш, і артисти хору в сольних партіях, і відсутність дублерів на ряд партій, і явно профнепридатні солісти в оперній трупі. І відповідний рівень виконання, на жаль. Виникає якесь нескінченне замкнене коло, з якого немає виходу. На ці зарплати кращих не заманиш, треба дбати, щоб хоча б ті, що є, не порозбігалися. Вже на початку нового сезону ми знов не дорахуємось в трупі кількох солістів... 

Але варто згадати і те, чим минулий сезон, попри всі негаразди, все ж потішив. Перш за все це, безперечно, одразу дві оперні прем'єри  - "Хитрий лис" і "Флорія Тоска". Такого у нас не траплялося вже дуже давно. Ще одна грандіозна подія - виступ на нашій сцені зірки справді світового рівня Людмили Монастирської в партіях Аїди і Турандот. Оновлені постановки опер "Паяци" і "Богема". Надзвичайно цікавий Гала-концерт артистів балету, більшість номерів якого виконувалася на нашій сцені вперше. Оригінальні новорічні концертні програми "Щедрик і "Мелодії Різдвяної ночі". І, звичайно ж, ціла низка яскравих дебютів: О.Бадалова в партії Жізелі, Т.Лисенко в партії Джільди, А.Ломакович в партіях Ріголетто і Марселя, І.Байтлер в партії Кітрі, О.Литвинов в партіях Еспада і Ганса, С.Зданський в партії Колена і в партії Юнака в "Шопеніані", О.Сіткевич в партії Оксани, І.Бряхна в партії Альберта. 

І, як завджи, сподіватися на сезон наступний, який незабаром розпочнеться. Нехай він буде успішнішим за попередні!

Фінальний акорд ювілейного сезону

30 червня Дніпроопера завершила свій ювілейний театральний сезон черговим гранд-концертом. Скільки вже було тих гранд... із найрізноманітніших нагод - і не пригадати. Нічого не вдієш, з креативом в плані назв заходів у нас або зашквар, або зовсім зле. Наприклад, прем'єру "Лісової пісні" тричі продали довірливій публіці під різними назвами (втім, там йшлося швидше не про надлишок креативу, а про дивовижну спроможність нашого театру потрапляти в історію, причому не творчими здобутками), а от концерти урочисті у нас майже всі гранд. І майже всі мов під копірку. Втім, нинішній вигідно вирізнявся в цій череді заздалегідь оголошеною програмою, наявністю програмок, хоч і видрукуваних абияк, і приємним сюрпризом у вигляді живого оркестру в фоє театру перед початком. Все решта було як завжди: аншлаг, довгий і галасливий процес розсаджування запізнілих глядачів, задуха, купа дрібних дітей на довжелезному і зовсім не дитячому заході, невимкнені телефони... І це ще нам поталанило проскочити поміж тривогами. І, на щастя, не справдилися побоювання щодо можливого вимкнення світла. Адже після нещодавнього прикрого фіаско з "Аїдою", яке показало, що театр не готовий до подібного сценарію і не має достатніх альтернативних джерел живлення, постійні глядачі зазирнули в графік відключень і отримали додатковий привід понервувати. Але сезон таки закрили без пригод, що вже велике досягнення в наші складні часи.

Концертна програма складалася з балетного і оперного відділень. Цього разу, на щастя, обійшлися не тільки без попси, якщо не рахувати фінальної "Заспіваймо пісню за Україну", а й без так званого "легкого жанру", який у виконанні нашої трупи мені особисто майже завжди слухати невимовно важко. Відкрила концерт вже традиційно увертюра до опери М.Лисенка "Тарас Бульба". І тут на мене чекало перше прикре розчарування. Коли сидиш у партері, хор з бокових балконів звучить чудово. А от для глядачів на балконі за такого розташування хору, на жаль, нюанси нашої акустики перетворюють спів на глухий невиразний гул. 

Балетне відділення практично повторювало програму надзвичайно вдалого Гала-концерту артистів балету, що відбувся на початку червня, за винятком гранд-тарантели і великого класичного па-де-де на музику Обера. Замість них ми побачили монолог Кармен із балету "Сarmen & Jose" у виконанні М.Лоленко (після цього концертного виступу мені би було цікаво побачити її дебют у цьому балеті, хоч я і не люблю цю постановку) і традиційне гран-па із "Дон Кіхота" у виконанні І.Байтлер і С.Зданського, яке є невід'ємною частиною переважної більшості подібних  концертів. Слід зазначити, що кордебалет у першому номері програми - вальсі годинників з балету "Копелія" цього разу майже не дав приводів для нарікань. Докладно зупинятися на кожному з номерів не буду, оскільки про них уже йшлося у моїй попередній замітці. Приємно, що у цій частині концерту ми побачили нарешті креативний підхід!

Хотілося б нарешті мати нагоду сказати те саме і про оперну частину програми, але, на жаль, тут нічого не змінилося. Єдиним новим номером була дуже яскрава арія принцеси де Буйон з опери Ф.Чілеа "Адріана Лекуврер", що вперше прозвучала на нашій сцені у виконанні О.Ус. І ще відносно свіже враження справили віртуозні куплети Олімпії з "Казок Гофмана", що кілька сезонів тому вже були окрасою наших концертних програм у виконанні Н.Деканенко, які цього разу прозвучали у виконанні С.Сороки. Не можу сказати, щоб це виконання було досконалим, але це принаймні спроба зробити щось нове. І якщо цілих три номери з "Тоски" на завершення другого відділення концерту видаються мені цілком доречними, бо презентують публіці останню велику оперну прем'єру театру (не можу не відзначити надзвичайно вдалу арію Каварадоссі у виконанні Т.Парулави), то нащо аж стільки "Богеми", до того ж у вкрай невдалому режисерському рішенні, - для мене особисто загадка. Яскравий вальс Мюзетти зовсім загубився в сценічній метушні, дует Рудольфа і Марселя, яких навіщось розіпхали в протилежні кутки сцени, викликав у мене дуже дивне відчуття. Те, що добре сприймається в контексті вистави, далеко не завжди годиться для концертного виконання у вигляді повного відтворення багатолюдної мізансцени. Окрім "Богеми", були ще так само неодмінні бріндізі з "Травіати", дует Карася і Одарки із "Запорожця за Дунаєм", хор із "Набукко", дует Мікаели і Хозе (ну, це, принаймні, звучить в наших концертах не так часто, як уже нав'язлий в зубах квінтет контрабандистів, без якого на цей раз таки обійшлися) і хабанера із "Кармен", куплети Мефістофеля, які цього разу безнадійно заглушив занадто голосний оркестр, дует Адіни і Дулькамари з "Любовного напою", що, як на мене, був найслабшим за рівнем виконання, на тлі решти номерів. Ще однією прикрою несподіванкою стали досить грубі купюри  в кількох номерах, зроблені, вочевидь, для того, щоб вмістити такий масштабний концерт в прийнятні часові рамки. Дуже шкода, що в такій великій концертній програмі в черговий раз знайшлося місце лише для трьох номерів національного репертуару, і що ніхто не переймався у цьому випадку розширенням творчих обріїв. Але це вже, схоже, цілком свідома репертуарна політика. Зате концерт дав нагоду зайвий раз оцінити універсальність костюмів хору із "Травіати", які в контексті вистави видаються мені вкрай невдалими, зате успішно вписуються майже всюди: хоч в строкатий натовп паризького Латинського кварталу з "Богеми, хоч в хор працівниць тютюнової фабрики з "Кармен"... За загальним враженням оперна програма концерту стала просто ше однією в довгій і дуже одноманітній низці подібних гранд-концертів. Свіжого вітру, або хоча б вдалих режисерських рішень у подачі матеріалу, схоже, нам тут чекати ще дуже довго.

Ось на такій ноті пішов для мене в історію 50-й ювілейний сезон Дніпропера. Лишається лише сподіватися, що щось таки зміниться на краще в новому сезоні, початок якого вже зовсім близько. Головне, що театр, попри всі очевидні складнощі воєнного часу і давні проблеми, які, на жаль, нікуди не поділися ще з довоєнних часів, продовжує жити. Чекаю на нову зустріч у 51-му сезоні! 

Наш новий балетний Gala

Оскільки суто балетні концертні програми на нашій сцені явище майже унікальне, вчорашній Гала-концерт артистів балету (постановник А.Литвинов, диригент О.Кулішов) вартує детального огляду. За свій понад тридцятирічний глядацький стаж я можу пригадати лише кілька вечорів-бенефісів, концерти балетної школи і "Свято на пуантах". Звісно, балетні номери є обов'язковою частиною більшості концертних програм театру, але здебільшого в них виконують практично одні й ті самі номери з вистав поточного репертуару. А оскільки і сам балетний репертуар в силу низки об'єктивних факторів катастрофічно зменшився, то й вибір дуже обмежений. 

Саме зараз складається унікальна можливість змінити репертуарну політику, розширити творчі обрії, виховати нову генерацію глядачів, у яких балет нарешті не буде асоціюватися виключно з "Лебединим озером" і "Лускунчиком". На перешкоді цьому стоять лише два, як показав час, непереборні, принаймні в нашому конкретному театрі, фактори - брак грошей і брак кадрів. Але й тут, думаю, можна б було знайти вихід, якби адміністрація театру була по-справжньому зацікавлена у створенні оригінального балетного репертуару, а не в касовому зборі. Але оригінальний балетний репертуар, навіть такий як "Лісова пісня" чи "1000 і 1 ніч", на гастролі за кордон не дуже вивезеш, бо європейська й американська публіка все ще воліє дивитися балети класичної спадщини, головним чином знамениту тріаду Чайковського і ще з пів десятка вистав, здебільшого російського походження, що, природно, унеможливлює їх виконання в Україні. Танцівники, які прагнуть заробити на гастролях, теж мало зацікавлені витрачати сили на репертуар, який ніде не продаси. Втім, відмова від російського репертуару для багатьох вітчизняних балетних діячів, на жаль, діє лише в межах українських кордонів. Але це вже питання особистого вибору. Якщо комусь гроші не пахнуть, нічого не вдієш. Шкода, що на третій рік повномасштабної війни в нашому суспільстві так і не сформувалася чітка громадянська позиція і досі побутує неприпустима толерантність до адептів мистецтва поза політикою, нескінченного маніпулювання українським походженням чи українською тематикою в творчості низки представників російської культури, споживання російського контенту. 

Покращити ситуацію могло б звернення до європейського балетного репертуару, але на перешкоді, окрім уже  згаданих фінансових і кадрових проблем, тут стає ще й питання авторських прав. Виникло якесь закляте коло: третій сезон поспіль театр тримає глядача на голодному пайку з 1-актної дитячої "Білосніжки",  "Дон Кіхота", "Жізелі" й "Лісової пісні", які йдуть майже щомісяця. Окрім них в афішу потрапляють також "Шопеніана" й "Пахіта" відновлена вже втретє "Даремна обережність", скорочений варіант "Великого вальсу", де першу дію переробили на пролог, авторська постановка Д.Омельченко "Сarmen & Jose" і вже зовсім рідко "1000 і 1 ніч" і також скорочена версія "Ночі перед Різдвом". Щось говорять про плани нової постановки "Корсара", але, дивлячись на наш чоловічий кордебалет, мені щось мало в це віриться у найближчій перспективі. 

Тому анонс нового балетного концерту викликав у балетоманів величезний інтерес. До того ж у другому відділенні нарешті знайшлося місце для балету и "Нескорені" з надзвичайно експресивним дуетом солісток М.Лоленко та К. Шмігельської, якого ми не бачили вже років зо два. Одноактна вистава на музику "Болеро" Равеля, прем'єра якої відбулася у серпні 2022-г їхо, не дуже вписувалася в контекст дуже попсового як для оперного театру концерту української музики, з яким її показували у прем'єрний сезон, а потім і зовсім зникла з афіші. Сподіваюся, це повернення не стане разовою акцією. Бо театр дуже потребує сучасного репертуару!

З дев'яти номерів балетного першого відділення раніше на нашій сцені виконувалися лише три. "Па-де-катр" і па-де-де із "Сильфіди" були частиною класичного дивертисменту балету "Degage", а індуський танець із "Баядерки" ми вже бачили в інших концертних програмах. 

Першим номером і, на жаль,  головним розчаруванням вечора став вальс годинників з балету "Коппелія", де в трьох сольних варіаціях ми мали нагоду побачити нашу найближчу перспективу - учениць балетної школи Марію Давидову, Єлизавету Хоменко і Дар'ю Кравченко. Усі ці юні балерини вже виконують сольні партії у виставах театру і зі своїм завданням впоралися дуже гідно. Але все враження зіпсував кордебалет, танець якого найкраще описує вислів "хто в ліс, а хто по дрова". На щастя, це була єдина така прикрість, як, власне, і єдиний масштабний класичний номер в програмі. В чардаші з "Коппелії" (солісти В.Ільченко, Д.Іванов) і в індуському танці з "Баядерки" (солісти Д.Приданнікова, В.Свідров, І.Коваленко),  кордебалет відпрацював цілком пристойно. 

Після того, як балет "Degage" зник з репертуару, "Па-де-катр" ми буквально лічені рази бачили в концертах. Цю витончену  мініатюру для чотирьох солісток (І.Авраменко, В.Бакі, С.Лісняк, О.Сіткевич), натхненну, як і знаменита фокінська "Шопеніана", епохою романтичного  балету, ми, на жаль вже вкотре побачили в скороченому варіанті без сольних варіацій. Так, при всій своїй атмосферності і стильності цей маленький балетний шедевр лише алюзія на старовинну оригінальну постановку Ж.Перро 1845 року для 4 видатних балерин епохи М.Тальоні, Ф.Черріто, К.Грізі, Л.Гран, що за дивовижним збігом обставин одночасно опинилися в Лондоні, від якої до нас дійшли лише спогади сучасників і гравюри, створена у 1941 році А.Доліним. Хотілося б знову побачити цей неймовірно красивий номер повністю! 

А па-де-де із "Сильфіди", якщо мені не зраджує пам'ять, ми з того часу взагалі жодного разу не бачили. А воно, як на мене, дуже пасує яскравому дуету А.Вєрєтіної і І.Бряхни з їх віртуозною технікою й легкістю. І взагалі "Сильфіда", з огляду на нинішні наші кадрові реалії, видається мені значно більш вдалою ідеєю на перспективу майбутньої великої балетної прем'єри, ніж обіцяний нам "Корсар". 

Європейська хореографія ХХ століття була представлена дуетами з балету Ж.Прельжокажа "Парк" на музику Моцарта (солісти К.Шмігельська і Д.Сіткевич), прем'єра якого відбулася в 1994 році в Парижі, та балету Ф.Аштона "Маргарита та Арман" на музику Ліста (солісти О.Бадалова і Д.Сіткевич), створеного у 1963 році для блискучого дуету М.Фонтейн та Р.Нурєєва. Обидва твори мало відомі широкому глядацькому загалу, оскільки вітчизняний балет десятиліттями незмінно тримався на трьох китах - хореографії Петіпа, Григоровича і вітчизняних постановників. Тому спроба виконання навіть фрагментів цих балетів у Дніпрі є непересічною мистецькою подією. Всі троє солістів, яким випала ця без перебільшення історична місія, продемонстрували, на мою думку, яскраву акторську індивідуальність і відчуття стилю. Сподіваюся, ми ще матимемо нагоду знову побачити ці дуети. І що це тільки початок, і театр продовжить розширювати власні творчі і наші глядацькі обрії! 

Але справжньою родзинкою вечора для мене стала запальна "Гранд тарантелла" Дж. Баланчина, поставлена в 1964 році на музику видатного американського композитора і піаніста ХІХст. Луї Моро Готшалка, у неймовірно експресивному виконанні Марії Лоленко та Олександра Литвинова. Чудова робота, мої щирі оплески солістам! Хореографію Баланчина на нашій сцені ми вже бачили, адже в "Святі на пуантах" виконувалось його знамените класичне па-де-де. Та, як на мене, Баланчина багато не буває, особливо при нашому небагатому балетному репертуарі, а цей номер дуже хочеться побачити знову. Нагода незабаром буде - в афіші значиться гранд-концерт на честь закриття театрального сезону.

Дуже тішить, що цього вечора на сцені театру була представлена і сучасна українська хореографія, а саме "Дует на тему Ромео та Джульєтти" на музику П.Масканьї в постановці Сергія Бондура (солісти А.Вєрєтіна та О.Чорич). Ефектні акробатичні підтримки заслужено викликали захват публіки, а проникливий ліризм шекспірівського сюжету щиро зворушував.   

І на завершення надзвичайно різноманітного й яскравого балетного дивертисменту нам показали велике класичне па-де-де на музику з опери-балету Д.Обера "Бог та баядера або закохана куртизанка" (солісти І.Байтлер і С.Зданський).  Автором хореографії прем'єри, що відбулася в Парижі ще у 1830 році, був Ф.Тальоні, але від неї до наших днів  дійшли хіба що спогади сучасників. Нову хореографію на цю старовинну балетну музику створив у 1949 році балетмейстер паризької опери В.Гзовський. З того часу це елегантне віртуозне па-де-де є справжньою перлиною класичного балетного репертуару. На нашій сцені мені довелося побачити його лише вдруге. І я маю відзначити надзвичайно високу планку виконавської майстерності, яку поставили для себе наші молоді солісти. Вкотре повторю, що хотілося б бачити цей номер знову!

Отже, балетний Gala цілком очікувано і цілком заслужено став однією із найяскравіших подій нинішнього театрального сезону. Мені особисто дещо зіпсували задоволення вже згаданий розбрід кордебалету в першому номері і часом звучання нашого оркестру. Втім, останнє - то проблема не лише цього концерту. Ну, і ще хотілося б у фіналі першого відділення побачити на поклоні всіх учасників концерту. Але загальне враження, попри всі ці прикрі моменти, все одно дуже позитивне. Такі концертні програми дуже потрібні! І не раз на чотири роки, а хоча б кілька разів на сезон! Я розумію, яка це величезна робота! Але вона того варта! Дякую всім, хто доклав праці й натхнення, щоб подарувати нам це свято балету!