Парадокс успішної прем'єри

 На перший погляд, дивний парадокс. Стільки років чекати, коли ж в репертуарі театру нарешті знову з'явиться українська опера. Ламати списи, намагаючись переконати адміністрацію у необхідності активніше звертатися до національного репертуару. Дочекатися нарешті нової постановки "Запорожця за Дунаєм". Прийти на довгоочікувану прем'єру опери, з якою пов'язано стільки дорогих мені дитячих спогадів, і не відчути нічого, окрім прикрого розчарування. Ось так коротко можна описати моє враження від нашого нового "Запорожця...".

Дивує, що прем'єру поставили саме зараз, коли пів трупи перебуває на гастролях в Британії, і виконавський ресурс дуже обмежений. До того ж репетиції відбувалися одночасно з підготовкою до виїзду ще однієї гастрольної групи до країн Балтії. В нас не настільки потужна трупа, щоб це не позначилося на рівні виконання, в чому ми і переконалися на прем'єрі.

Власне, це свідчить лише про те, що ставлення театральної адміністрації до національного репертуару не змінилося. В ньому не бачать перспективи ні в плані закордонних гастролей, ні в плані касового збору. Змінювати підходи до постановки національної музичної класики ніхто не збирається. В концертах української музики домінує естрада і заспівані популярні народні пісні. Стиль більшості цих заходів копіює совкові святкові концерти на телеканалі УТ-1. В репертуарі театру досі залишається "мюзикл" "Сорочинський ярмарок", що являє собою типовий зразок ганебного псевдоукраїнського явища - "малоросійський анекдот", до якого десятиліттями намагалися звести все українське. Традиції шароварщини процвітають. 

Не стала винятком і наша прем'єра. Таке враження, що, плануючи постановку, ніхто не переймався питанням, для чого це робиться. Які сенси, які наративи несе вистава. Зробили черговий банальний водевіль в національних костюмах (костюми, до слова, чи не найкраще, що є у виставі) з примітивною режисурою. Постановка 1984 року, яка зійшла зі сцени десь у 2007-2008 роках, була значно змістовнішою і креативнішою. 

Відкривається завіса, і перед глядачем постає настільки типовий сільський український краєвид, що аж очам боляче. Праворуч хата під солом'яною стріхою, ліворуч - віз, на тину рушники й глечики, під хатою мальви, соняхи і чомусь гарбузи. На заднику велика ріка. Універсальна декорація, на тлі якої можна з однаковим успіхом ставити будь-яку класичну українську мелодраму. Антураж не зміниться аж до знаменитої Молитви, коли з колосників спуститься зображення кам'яної церкви, обабіч якої в небі красуються дві картонні фігури ангелів. За загальним колоритом вся ця фінальна "краса" найбільше нагадує єлейні ілюстрації з агітаційної продукції свідків Ієгови. Кого зараз можна здивувати церквою на сцені? От якби таке зробили у вже згаданій виставі 1984 року, це був би сміливий креатив!

Якщо вже вдаватися до порівняння двох постановок, то за креативністю оформлення вистава 1984 року виграє з розгромним рахунком. Чого варта лише величезна фігура козака Мамая, що домінувала на сцені, під сінню якої відбувалася вся дія. Для епохи соцреалізму і тотального зросійщення це було дуже сміливе постановочне рішення. А от в ХХІ столітті, в  незалежній Україні, за повної відсутності цензурних обмежень, чомусь не спромоглися на щось більше, ніж звичайнісіньке сільське обійстя й церква... Так, все це дуже яскраве, гарно вималюване, але за своєю суттю банальне і безлике. І ніякі картонні ангели, лазерні проєкції і дим цього не сховають.

Напередодні прем'єри багато говорилося про повернення до авторського задуму, про переосмислення вистави, відхід від традиційних трактовок сюжету як жанрових побутових сцен в національному колориті... І справді, на початку вистави додали пролог - пісню кобзаря "Катерино, вража бабо, що ж ти наробила". Дуже промовисто й символічно, але... Не хотілося б розкидатися звинуваченнями в плагіаті, та аналогічний режисерський прийом використаний в Харківській постановці опери П.Чайковського "Мазепа", де на початку вистави у виконанні козака так само звучить пісня "Чорна рілля ізорана". Тим, хто, як я, бачив обидві вистави, разюча подібність постановочних рішень одразу впадає в око.

Потім показали бій на шаблях у виконанні артистів хору, який, мабуть, мав нагадати глядачу про славні козацькі звитяги, і щедро задимлену і досить понуру процесію, яка, за задумом постановників, мала означати відхід запорожців за Дунай, але мені особисто більше скидалася на алюзію з відомим біблійним сюжетом про вихід євреїв з Єгипту, а ще - зі знаменитою картиною Брейгеля "Сліпі". Але гаразд, не всі глядачі мають таку багату уяву.  

На цьому режисерський креатив вичерпався, і решта вистави звично звелася до жанрових побутових комічних і ліричних сцен в стилі "малоросійський анекдот" з патетичним фіналом на тлі вже згаданих ангелів над церквою. Але навіть тут, у порівнянні з попередньою постановкою, мені забракло характеру, яскравості, колоритності й соковитості образів. Не кажучи вже про те, що сама партитура опери виявилась нездоланним випробуванням для вокальних можливостей декого з виконавців  Мізансцени вийшли банальні, часом перевантажені дрібними деталями  і надмірним комікуванням. Карась, що поривається подарувати роздратованій Одарці зірваного під хатою соняшника... Одарка, що в пориві гніву накидається на гульвісу-чоловіка спершу з макогоном, а потім хапається ще й за граблі... Зустріч Оксани з Андрієм відбувається біля все тієї ж хати, момент потрапляння козака-перебіжчика в полон взагалі залишається за кадром, у фіналі глядачі бачать закоханих уже зі зв'язаними руками і мають самостійно здогадатися, що відбулося, бо про це навіть у програмці ані слова. 

До речі, програмки зробили яскраві, з якісною поліграфією і гарними світлинами. І, як водиться, з купою граматичних помилок: "художник по костюмам", "повертаються з полю", "чи здасться їм здійснити свій намір"... І з досить суперечливою, як на мене, передмовою від імені директора-художнього керівника театру, в якій йдеться про актуальність основної теми опери в реаліях нашого часу.

Ось тут ми з паном директором рішуче розходимося в сприйнятті цього твору, і мабуть тому я так неоднозначно сприймаю нашого нового "Запорожця". Для мене основною темою цієї опери є зовсім не пасивна туга за покинутою батьківщиною. І, звісно, не бурхливі родинні баталії Карася. Запорожці в Османській імперії зовсім не були стражденними вигнанцями. Це була потужна військова сила, яка не лише воювала на боці османів, але й активно виборювала власний життєвий простір, зберігала внутрішню автономію. Аж настільки, що османи воліли не втручатися в усобиці між запорожцями і донськими козаками. Щоб пересвідчитися в цьому досить навіть побіжно переглянути історію Задунайської Січі в загальнодоступній Вікіпедії. Та й із самої вистави, попри весь псевдоісторизм, мелодраматизм і умовність лібрето, цілком очевидно, що запорожці були чималим клопотом для Султана, який мусив особисто вивчати їхні настрої, пильнувати, щоб не зчинили козаки якогось заколоту. Йдеться не просто про мрію про повернення до рідного краю, а готовність до боротьби за право жити вільно на своїй землі. Саме ця готовність, уособлена в тому числі і в образі досвідченого воїна Карася, і є головним аргументом на користь рішення султана дозволити козакам самим визначити своє майбутнє, а не намагатися підкорити їх силою. Саме на цьому, а не на тузі за батьківщиною мусить бути головний акцент постановки. І хоча я зазвичай категорично проти купюр в операх, саме цю виставу, як на мене, годилося б закінчити Молитвою. Це було б якраз співзвучно реаліям нинішнього часу. Пісня Оксани "Там за тихим за Дунаєм на землі є божий рай" ідеалізує очікування від повернення на рідну землю. Як і запорожців у ХVІІІ столітті, так і нинішніх українських біженців не чекає райське життя після повернення. І плекати в суспільстві нереалістичні сподівання, що все буде добре, щойно закінчиться війна, просто шкідливо. Нікуди не подінеться, на жаль, страшна руїна, пекучий біль втрат і необхідність заново будувати власний і суспільний добробут. Сам факт можливості безпечного повернення додому нічого не вирішить, доведеться важко працювати, аби відбудувати країну. Тому, як на мене, фіналом опери мала б бути саме піднесена й щира Молитва.

 Саме тому часом викликав внутрішній спротив також режисерський підхід до ролі хору. Козацька маса мала б бути головним рушієм масових сцен, потужною пасіонарною силою. Та замість того громада ховається десь за тином Карасевого обійстя і на задньому плані сцени, виконуючи чисто декоративну функцію. В танцях, яких у виставі багато, щоправда активно задіяли й артистів хору. Мабуть, для того, щоб підтримати репутацію танцюючого хору, яку він отримав ще з часів постановки "Карміна бурана". І щоб у разі відсутності балету на час гастролей вистава не залишилась зовсім без танців. Мушу з прикрістю зазначити, що танцює наш хор часом краще, ніж звучить. Нагадаю, в попередній постановці цієї опери в той час, коли зараз громада боягузливо визирає з-за тину, очікуючи на рішення турецької влади, козаки ладнали на майдані гармати, готуючись силоміць здобувати свою волю й своє право вибору. Саме це мало б стати одним з найпотужніших наративів вистави в нинішніх реаліях, а не ситуативно виринати час від часу в тексті, бо ж з пісні, як кажуть, слова не викинеш...

В опері насправді є величезний і дуже актуальний змістовий шар. Потужний потенціал, який, на жаль, в нашій сценічній інтерпретації залишився десь на узбіччі. І навіть якщо інший склад виконавців зуміє вдихнути більше життя в образи героїв, підняти загальний рівень виконання вистави, на саму концепцію постановки це жодним чином не вплине. 

Втім, і у нинішньому вигляді вистава матиме успіх у публіки. Вона є цілком комфортним дозвіллям для пересічного глядача, бо жодним чином не руйнує звичних стереотипів сприйняття, не ставить гострих питань, не порушує зону комфорту. Ті ж самі знайомі з дитинства образи. І ті ж самі згубні для української ідентичності і так само звичні нарративи, приховані за зовні безневинною картинкою. Але про це пересічний глядач не замислюється. Звик споживати все, що йому пропонують чи то зі сцени, чи то з телеекрану. Але ті, хто береться створювати новий український мистецький продукт, мусили б про це дбати, а не вкладати дорогоцінні творчі (та і фінансові також) ресурси у плекання й примноження сумнозвісної сценічної традиції малоросійського анекдоту. 

Страшна зброя

Людство за свою історію винайшло чимало знарядь для максимально ефективного взаємознищення. Але одним з найефективніших засобів впливу й підкорення була й залишається саме культура. Та сама, що, на переконання багатьох людей, є загальнолюдським надбанням і перебуває поза політикою. 

Дуже наївно. Ніде й ніколи не існувало митців, які жили поза культурними, світоглядними, побутовими впливами свого часу, своєї державної ідеології, традицій і стереотипів. Геніальний Чайковський, в якого певна частина нашої навколокультурної спільноти фанатично вишукує українське коріння в родоводі і малоросійські мотиви в творчості, був за своїми переконаннями великоросом і монархістом. Послухайте його "Мазепу", знайдете весь набір імперських наративів. А музика справді геніальна і просочена українськими мотивами. 

Культура насправді страшна зброя. Вона знищує духовно, асимілює, знецінює і поглинає. Насправді вся людська цивілізація то історія поглинання культур. Кожна намагається нав'язати свої звичаї, традиції, мову, віру, мистецтво. Не стану нагадувати, як кочові племена руйнували давні держави, скільки самобутніх культур знищили європейські колонізатори. Маємо значно ближчу нам і набагато актуальнішу тему багатовікового і далеко не рівноправного співіснування власної культури з культурою російською. Історію заборон, репресій, нав'язування комплексу меншовартості, штучного зближення культур за рахунок зросійщення і вихолощення всього українського.

Згадайте, після утворення союзу влада заходилася "розвивати" культурну сферу. В національних республіках постворювали театри, філармонії. У кожної з'явилися національні опери, балети. Біда лише в тому, що воно не виникало на справжньому національному культурному підгрунті, а штучно генерувалося за єдиною моделлю, калькованою з імперської культурної спадщини. Таким чином утворювався єдиний культурний простір, в якому національній самобутності залишили роль таких собі орієнтальних мотивів. Екзотики для туристів. Все мало наслідувати російську традицію, будуватися й розвиватися виключно за імперським зразком. Бути блідою і нецікавою копією російської культури.

Згадати хоча б оперу М. Лисенка "Тарас Бульба", яку в радянських редакціях безжально нівечили, заганяючи в рамки соцреалізму лібрето, а музику підганяючи під шаблонні традиції руського симфонізму. Чайковський геній, хто ж заперечує. Але це не значить, що всі мають бути його поганими копіями.

Або радянські шкільні підручники з української літератури. Їх нав'язливий акцент на зв'язки українських письменників з Росією, на вплив російської літератури... Ніби більше ніяких культурних впливів не могло бути. Мені в університеті, на факультеті української філології, вже за часів незалежності викладали окремий курс російської мови й літератури. Решта йшла скопом в курсі зарубіжної літератури. Досі пам'ятаю прикрий інцидент, коли мого однокурсника, що спізнився на заняття з тієї самої російської літератури, виставили з аудиторії через те, що він запитав дозволу увійти українською мовою. Пані ця нам більше не викладала, курс у нас з був затятий, але ж працювати в університеті залишилася... Разом із переконанням, що українській мові в Україні місце лише на уроках української мови та літератури і у виступах фольклорних колективів. А ще пригадую, скільки моїх однокласників були звільнені від вивчення української мови і байдикували на цих уроках. У них було, зрозуміло, менше домашніх завдань, тому решта учнів не могли не почуватися скривдженими. І не перейнятися ставленням до українського як до вторинного, необов'язкового, потрібного лише на уроці двічі на тиждень.

Зараз освіту формально ніби перевели на українську. Але поза заняттями учні, студенти, викладачі часто спілкуються російською. Звично, зручно, всі довкола так говорять, соромно говорити суржиком, - тисяча і одна причина, аби лише не українською. Досі чую, як в парку лунають російськомовні дитячі пісеньки. В соцмережах поширюються російськомовні цитати, вірші, кадри з радянського кінематографа. Глядачі сумують за балетами Чайковського.  Все воно на перший погляд нібито безневинне, далеке від політики, але, споживаючи цей контент, незалежно від його мистецького рівня, ми несвідомо продовжуємо залишатися в імперському культурному просторі. Забуваючи, що Російська імперія, а потім і Радянський Союз давно перетворили культуру на потужну зброю експансії й асиміляції. І сучасна Росія продовжує використовувати цю зброю. 

Генерація людей, які зросли на совковій уніфікованій псевдокультурі, нікуди не поділася. І продовжує поповнюватись молодими йолопами, які не замислюючись споживають цей культурний продукт. Так, там чимало шедеврів. Навіть у тоталітарних і людожерських режимах митці продовжують їх творити. Але загалом воно шкодить. Заважає усвідомити власну культурну ідентичність, спотворює уявлення про нашу культуру, традиції. Культивує комплекс меншовартості всього українського. А найголовніше - сприяє збереженню спільного культурного простору з ворогом. Думаю, людей, які досі не усвідомили, хто нам ворог, нині абсолютна меншість. А от тих, хто досі не зрозумів до чого тут наше вимушене спільне історичне, культурне, побутове минуле, значно більше. Хто досі продовжує підтримувати совкові традиції і споживати совковий маскульт і породжену ним огидну шароварщину. На жаль, сприяють цьому і наші культурні діячі. Чого варті хоча б так звані "українські" напів естрадні концертні програми на сцені нашого оперного, зроблені в стилістиці святкових концертів каналу УТ-1. Причому наслідують не лише стилістику, але й репертуар. Або мюзикл "Сорочинський ярмарок", де продовжують просувати образ українця як недорікуватого гуляки, персонажа гоголівських малоросійських анекдотів.  

Ми все ще занадто міцно прив'язані до імперської культури. Кожен знає Пушкіна, Чехова, Чайковського, фільми Рязанова, пісні Пугачової ...  Список нескінченний. Молодше покоління знає російських лідерів думок із соцмереж. А поруч, наприклад, є ще Польща, з якою у нас також спільне історичне минуле і суперечливе сприйняття цієї історії, взаємні культурні впливи. А що ми знаємо про польську культуру, окрім хіба Міцкевича й Шопена? І тих не кожен пересічний українець згадає... У більшості з нас штучно сформованицй викривлений російськоцентричний світогляд. А у  світі існує й інше кіно, книги, картини. Не треба довго шукати прикладів: навіть ці записки, проєкт абсолютно неприбутковий, донедавна писалися російською в розрахунку на суттєво більшу читацьку аудиторію... 

І для багатьох наших співгромадян це, на жаль,  звична зона комфорту. Вони не прагнуть пізнати ані справжню власну, ані інші культури, продовжують читати російських авторів, дивитися й розбирати на цитати радянське кіно, слухати "руський шансон", ностальгувати за радянськими святами і російським балетом. Втім, танцівників і балетоманів ще можна зрозуміти, бо тут справді репертуарна криза, бо більшість балетів пов'язані саме з Росією.  Обиватель продовжує жити в звичній культурній парадигмі, тобто під впливом російських архетипів. 

Всьому світу, насамперед США і Європі, в цьому плані простіше.  Культурна експансія Росії не загрожує їм мовною асиміляцією. Вони в англомовному сегменті, в них є ще й інші культурні обрії. Їх століттями штучно не замикали лише на російське, Москва не була і не буде для них вінцем кар'єри, як це десятиліттями було в Україні. 

Десятиліттями бути свідомим українцем в Україні було просто небезпечно.  Ярлик українофіла, а пізніше - українського буржуазного націоналіста був не просто тавром, яке унеможливлювало успішне кар'єрне просування, а прямою загрозою свободі і навіть життю. І весь цей час в Україні були цілі генерації митців, які продовжували творити українське й українською, хоча система нещадно їх нищила. Ми ще досі не усвідомлюємо наслідки цієї політики і справжні масштаби наших втрат як від фізичного винищення й переслідування наших митців, так і від їх асиміляції і зросійщення. Кожен мав право вибору: інтегруватись в совкову культурну парадигму чи постійно мати проблеми з самореалізацією і жити в постійній небезпеці. Нікого не дивує той цікавий факт, що в Радянському Союзі не існувало російських буржуазних націоналістів? 

 Мене все більше турбують думки про те, як розірвати це ганебне замкнене коло. Як важливо займатися просвітою. Щоб обиватель знав не лише Пушкіна і Чехова. Щоб знищити ці стереотипи. Щоб уникнути страшної небезпеки знов пірнути з головою в ностальгійне совкове болото. 

Я теж значною мірою продукт радянського і пострадянського виховання й освіти. І розумію, що жодна держава, жодна просвіта нічого не вдіє, якщо не почати з себе. Просто перестати спілкуватися російською. Здолати в собі виховану дівчинку, змалечку навчену відповідати тією мовою, якою до неї звернулися. Часи толерантності скінчилися 24.02.22. Не поширювати російськомовний контент в мережі. Без винятків для власних давніх дописів і навіть віршів. Вивчати українське мистецтво, традиції, звичаї, історію. Шукати першоджерела, а не спотворену шароварну виставкову експозицію, на яку імперія перетворювала національні культури. Обирати україномовний контент, українські переклади зарубіжної літератури (з останніми в мене особисто проблема: не задовольняє рівень, страшенно дратують русизми й кальки). Вдосконалювати мовну культуру, тим паче, що всі словники й довідники зараз доступні у смартфоні. Перевірити наголос, правопис, уточнити значення слова можна за пару хвилин. Починати з себе і намагатися тягти за собою тих, хто поруч.  Це може кожен відповідальний громадянин.

А що ж держава? А держава, як на мене, має забезпечити незаперечне домінування української мови, вітчизняного україномовного культурного та мистецького продукту. Забезпечити належний рівень викладання української мови, історії, літератури. І ще - англійської, володіння якою суттєво розширить можливості і конкурентоспроможність українців у всьому світі. І ще максимально ускладнити, якщо вже не вдається наглухо перекрити, всі канали російського впливу. Фільми, книги, гастролі, публічне виконання російських творів. Якщо комусь кортить, нехай купує за великі гроші для власного споживання. І натомість забезпечити режим максимального сприяння українським мистецьким і культурним проєктам. Знов-таки, якщо хтось хоче створювати продукт іншими мовами - власним коштом або за рахунок меценатів. Ви коли-небудь бачили, щоб німці на державному рівні спонсорували видання французьких книжок і навпаки? То чому в нас це має працювати інакше? Російський ринок має стати максимально недоступним для наших митців перш за все з етичних і репутаційних міркувань. Зрозуміло, що за обсягом цільової аудиторії і прибутковістю україномовний продукт не в змозі конкурувати з аналогічним російськомовним. І завдяки нашій штучно  створеній спільній культурній спадщині, нашій тотальній зросійщеності і комплексу меншовартості щодо всього національного туди нашим діячам значно простіше інтегруватися. Тому зробити український вибір єдино прийнятним має допомогти держава. Грантами, цільовою підтримкою, стимуляцією меценатства і спонсорства вітчизняних проєктів.  І тільки після відродження власної культури, мінімум через пару десятиліть можливо поступово звертатися до кращих набутків російського мистецтва. Тих, які витримають конкуренцію на рівних з набутками інших культур. 

Головне знов не пірнути в таке любе багатьом звичне постсовкове культурне болото. Бо то шлях в нікуди. Треба відроджувати справді своє, самобутнє. Воно вціліло. Воно має неймовірний потенціал для подальшого розвитку. І значно багатше і різноманітніше за офіціозний шароварний постсовковий мейнстрім.

Час ламати культурні шаблони, які шкодять нашому поступу.

Як прожити без "Лебединого озера"

24.02.2022 року стало не лише трагічною датою в історії нашої держави, але й, дуже хочеться вірити, точкою неповернення для української культури й освіти. Початком її остаточного вивільнення від десятиліттями нав'язуваного комплексу меншовартості і патерналітського впливу  імперської російської  і радянської культурної спадщини. Ми нарешті позбуваємося всього, пов'язаного з країною-агресором, в топоніміці, в шкільних програмах, в репертуарах театрів. Процес цей іде нелегко, викликаючи шалений спротив прихильників ієзуїтської тези "культура поза політикою" і консервативної частини мистецької спільноти, яка боїться будь-яких змін. 

Нова загальнонаціональна тенденція вже призвела до помітних змін у культурному середовищі. Твори російських митців зникли з афіш вітчизняних театрів і філармоній, українські митці здебільшого відмовляються від виконання їх і за кордоном. 

Але якщо в репертуарі більшості драматичних театрів, опери і філармоній  російські твори становили хоча і вагому, але не переважну частку афіші, то балет опинився у досить скрутному становищі. Протягом десятиліть репертуар усіх наших класичних балетних труп тримався на трьох китах, які безвідмовно забезпечували успіх у публіки, касовий збір і гастрольні перспективи. Йдеться, як більшість балетоманів вже здогадалася, про шедеври П.Чайковського - "Лебедине озеро", "Лускунчик" і "Спляча красуня", без яких ще пів року тому не можна було уявити афішу жодного з наших оперних. І які тепер, із цілком зрозумілих причин, надовго викреслені з репертуару. 

Але це тільки верхівка айсберга. Насправді, за нечиселенними і малопопулярними серед широкого глядацького загалу винятками, афіша українського балетного театру складалася переважно з творів класичної спадщини, створених у Російській Імперії, якщо не на музику російських композиторів, то російськими хореографами. Окрім уже згаданої тріади Чайковського, в репертуарі більшості наших театрів є, наприклад,   "Дон Кіхот" і "Баядерка" Л.Мінкуса. І вилучати їх з афіші не поспішають, в Одесі навіть нещодавно презентували нову редакцію "Дон Кіхота". Так, автор музики цих балетів австрієць чеського походження. Але обидві балетні музичні партитури  створено ним у Росії, для дирекції імператорських театрів. І перебував він там не в статусі вільного художника, а на службі государевій. Хореографію обох шедеврів створив ще один іноземець на службі в імперії - француз Маріус Петіпа, який, варто зазначити, взагалі доклався практично до всього репертуару, відомого зараз як балети класичної спадщини, включно з такими шедеврами як "Жізель" і "Корсар". А звична нам  редакція "Дон Кіхота" взагалі створена у Москві балетмейстером О. Горським. Така ж історія і з балетом "Шопеніана":  фортепіанні п'єси польського композитора Ф. Шопена, на музику яких створено балет, оркестровані російським композитором О.Глазуновим, а хореографія належить ще одному росіянину  - М.Фокіну. 

То виходить, що тут панує політика подвійних стандартів? І жертвою голосно задекларованої відмови від російського репертуару стали лише балети Чайковського? Найпопулярніші, російське походження яких очевидне навіть далеким від балетного мистецтва людям. Ну і ще, схоже, "Раймонда" вже згаданого Глазунова, яка і так нечасто з'являлася на сцені НОУ, "Спартак" Хачатуряна, хореографія якого належить росіянину Григоровичу (саме вона була основою більшості вітчизняних постановок цього балету, хоча існує ще й постановка Якобсона) і балети Прокоф'єва. Принаймні, саме такі тенденції можна помітити, вивчивши останні афіші наших театрів, які відновили свою роботу. 

Звісно, пересічний глядач, який у нас не привчений заглиблюватися і замислюватися, не знає таких подробиць походження вистав, адже на театральних афішах зазвичай зазначають лише автора музики балету. А консервативна і зачарована класичним балетом каста балетоманів, яка аж ніяк не становить більшості в наших глядацьких залах, часто-густо не готова втратити кращі зразки балетного репертуару. Як і дирекції самих театрів, яким треба на чомусь збирати касу і з чимось їздити на гастролі. А продати європейському чи американському імпресаріо нікому не відомий балетний продукт у виконанні провінційної української трупи справа дуже складна, якщо взагалі можлива. От "Лускунчик", особливо під Новий рік, і "Лебедине озеро" зовсім інша річ. Вони самі себе продають практично у будь-якій країні і у будь-якому виконанні.

На превеликий жаль, національний балетний репертуар представлений на вітчизняних сценах в основному "Лісовою піснею" М.Скорульського і "Лілеєю" К.Данькевича. Цього, звісно, катастрофічно недостатньо, щоб скласти конкуренцію загальновідомій балетній класиці російського походження. Адже практично весь час свого існування український балет вибудовував свій репертуар саме на основі цих творів з невеликими вкрапленнями національної тематики і авторських постановок місцевих хореографів. До того ж за радянських часів усе це піддавалося нищівній ідеологічній цензурі. І значно безпечніше було створити черговий клон "Спартака" чи "Сплячої красуні", ніж ризикувати кар'єрою, нариваючись на звинувачення у націоналістичних, буржуазних, формалістичних й інших ухилах при роботі над новими постановками на музику українських композиторів. З великим шансом на те, що результат творчих зусиль так і не побачить світла рампи. 

Тридцять років незалежності, на жаль, майже не змінили репертуарної політики наших оперних театрів, особливо провінційних, яким, до того ж, більшу частину цього часу довелося банально боротися за виживання в умовах хронічного недофінансування. В такій ситуації, звісно, ніхто не поспішав різати курку, яка несе золоті яйця, і міняти касові вистави на якісь непевні проєкти. Навіть після подій 2014 року нічого не змінилося ні в політиці театрів, ні в уподобаннях публіки. Тому наш пересічний глядач практично не знайомий з творчістю європейських балетмейстерів. На наших теренах хореографію Баланчина, Ноймаєра, Кранко, Петі, Аштона, Дуато і багатьох інших, на відміну від касових "Лебединого озера" і "Лускунчика",  можна, якщо пощастить, лише зрідка побачити в концертах. 

То що ж робити? Як зберегти вітчизняний класичний балет без традиційного репертуару? Адже на самих лише власних постановках, часто, особливо в провінційних трупах,  наслідувальницьких і компілятивних, навряд чи вдасться довго протриматись. А запросити провідних європейських хореографів наші театри не можуть і з фінансових, і з безпекових міркувань. Так само, як і сплачувати роялті за їх постановки. Це під силу хіба що Національній опері, але й там не поспішають звертатися до такої знаної європейської класики як, зокрема, "Манон", "Собор Паризької богоматері" або "Дама з камеліями" (мається на увазі балет Ноймаєра на музику Шопена).

До того ж, наявний доволі обмежений репертуар не російського походження також вимагає ревізії. Так, у Дніпрі великою популярністю донедавна користувалася постановка О.Ніколаєва "Це танго у червні". Але проблема в тому, що музичний супровід вистави складає класика радянської естради на кшталт "В землянке", "На позиции девушка...", "Ох, война, что ж ты подлая сделала...", яка наразі асоціюється з російським побєдобєсієм і ностальгією певних прошарків суспільства за совковим минулим. Думаю, це унеможливлює подальше сценічне життя цієї вистави. Схожа історія і з нещодавно відновленою постановкою З.Кавац "Великий вальс", перша дія якої відбувається в Санкт-Петербурзі, і з ще однією постановкою Ніколаєва "Ніч перед Різдвом", де також частина дії відбувається в столиці Російської імперії. Думаю, демонстрація на сцені російських аристократичних балів і царського двору явно не на часі.

Так само рішуче належить викорінювати з нашої балетної сцени і ганебну спадщину примітивної шароварщини, яку досі продовжують за інерцією продукувати окремі творчі діячі, видаючи її за національний репертуар. Прикро, що дехто з тих, хто покликаний творити мистецтво, досі не усвідомлює що Україна та її культура не обмежується гопаком, шароварами, віночками, варениками і горілкою. Прикро, що інколи наші театри, замість підносити культурний рівень і розширювати світогляд глядача, опускаються до догоджання невибагливим смакам публіки, до кон'юнктури і несмаку строкатих і примітивних поробок у псевдонаціональному стилі. Втім, це проблема не лише балетного жанру. 

Але не можна забувати, що окрім неораної ниви європейської балетної класики, неокласики і сучасної хореографії, окрім створення нових оригінальних постановок, які, безперечно, мають з'являтися на наших сценах, ми маємо цілу низку напівзабутих балетних партитур українських композиторів, створених у другій половині ХХ століття. Так, наприклад, у Дніпрі свого часу йшли балети М.Вериківського "Пан Каньовський", В.Губаренка "Дон Жуан" і балет О.Соколова "Гетьман" на музику знов-таки нині найбільш опального росіянина Чайковського.  Також варто згадати балети "Маруся Богуславка", "Тіні забутих предків", "Свіччине весілля",  "Майська ніч", "Княгиня Ольга" (останній ще значиться в репертуарі Дніпроопера, але давно вже не з'являвся в афіші), "Фрески Софії Київської", "Сойчине крило", які свого часу ставилися в різних театрах України. І це далеко не повний перелік. Є ще і досить значний і так само забутий дитячий балетний репертуар. Звісно, все це також потребує ретельної ревізії, можливо, навіть створення  нових лібрето і радикального оновлення хореографії (якщо оригінальна взагалі збереглася, адже прем'єри більшості цих балетів відбувалися в 50-80 роки минулого століття). Але вагомим аргументом на користь необхідності відродження нашої національної балетної спадщини є хоча б той факт, що музику для цих та інших балетів створювали такі видатні українські композитори як Є.Станкович, М.Скорик, Л.Дичко, А.Кос-Анатольський, В.Губаренко та інші. І думаю, це справа не лише наших театрів з їх дуже обмеженими можливостями, але й цілеспрямованої державної культурної політики, меценатів, грантів, культурних фондів. 

Хтось може сказати, що триває війна. І питання створення нового балетного репертуару аж ніяк не на часі. Але сильна національна держава неможлива без пріоритетного розвитку національної культури. І балет, як жанр популярний у широкого загалу, має стати вагомою її складовою. Це, якщо хочете, питання виживання нас як нації. Якщо ми зараз не подбаємо про те, щоб заповнити вакуум, що неминуче утворився після вилучення російського репертуару, якісним, національним і європейським продуктом, не скористаємось з нинішньої хвилі інтересу до нашої культурної і мистецької спадщини для її відродження, популяризації й розвитку, то існує значний ризик того, що порожню нішу знову поступово заповнить таке звичне і багатьом попри все досі ще миле російське... І все доведеться починати знову.

Невеселые итоги (ноябрь - январь)

 Итоги и впрямь не веселые. И в первую очередь для меня. Последние три месяца я посещаю театр настолько редко, что уже не могу себе позволить обзор событий с претензией на хотя бы относительно полную картину. Но тратить время и нервы на все эти мюзиклы, оперетку и попсовые концерты, составляющие в нынешнем сезоне основу театральной афиши, я просто не вижу смысла. Немногочисленные же оперы, еще появляющиеся в афише, часто отбивают желание идти в театр уже на стадии изучения состава исполнителей. Да и несколько десятков выездов со сказками по райцентрам с их нетоплеными залам никак не добавили красоты звучания нашему хору. В балете своя беда - гастроли, из-за которых танцевать некому.  Правда, именно это обстоятельство подарило нам уникальную возможность увидеть на нашей сцене  солистов Харьковской труппы. Не было бы счастья, да несчастье помогло. В результате вышел мой личный антирекорд посещения театра: 5 спектаклей в ноябре, 6 в декабре и лишь 4 в январе.  Это уже само по себе говорит о качестве театрального репертуара. 

Не стану тут снова распространятся о том, что нам в очередной раз навязали в "Трубадуре" и в "Набукко" весьма сомнительную оперную диву. Мое мнение об уровне этой певицы известно. И  я продолжаю посещать ее спектакли  исключительно потому, что в них выходят на сцену действительно интересные и талантливые солисты нашей труппы, которые делают все возможное, чтобы оперы прозвучали достойно. И, если позволяет структура оперы, самые стремные сольные номера пережидаю в фойе. Нервы за почти 30 лет посещения нашего оперного уже не те... Что поделать, вкус нашей театральной администрации настолько плох, а жажда кассовых сборов настолько велика, что Максаковой нам не избежать... У нас в труппе-то и своих сопрано такого уровня в достатке Есть и куда более достойного уровня, только вот на сцену при нашем убогом оперном репертуаре за заезжими дивами и местными фаворитками пробиться не могут. 

Общим же впечатлением от балетных спектаклей театра за обсуждаемые три месяца стало не самое приятное чувство, что нашего зрителя, простите за грубость, за лохов держат. В полной уверенности, что мы все проглотим. И "Жизель" без вставного па-де-де, и "Лебединое озеро" без пролога. С последним вообще происходит что-то невероятное: постановка в редакции З.Зинченко постепенно превращается в хореографический винегрет, собранный с миру по нитке: сначала поменяли 4-й акт, резко сместив акценты в противостоянии главных героев, теперь уже и 1-й переделали. Мне всегда казалось, что любой спектакль - это цельный комплекс, не допускающий произвольного вмешательства, но у нас можно все. И разномастные , часто не известно из каких постановок собранные (на гастролях же не только полтруппы, но и театральный гардероб) костюмы, разрушающие стилистику спектакля. И наспех слепленный из кусков разных постановок "Щелкунчик". А самое ужасное - это составы. На фоне блестящих дуэтов наших харьковских гостей И.Хандажевской - А.Князькова и К.Кадашевич - Д.Панченко мы смотрелись, мягко говоря бледно. Особенно резко это бросалось в глаза в "Пахите" и в "Щелкунчике". Послевкусие оказалось настолько горьким, что мне так и не удалось заставить себя посмотреть эти спектакли еще раз. Я прекрасно понимаю, что лепили из того что было. И те, на кого мы в силу обстоятельств вынуждены были смотреть, в лучшие времена никак бы не могли претендовать на партии, которые им доверили.  Но мне как зрителю, при всем моем понимании ситуации, от этого не легче. Особенно с учетом того, что я прекрасно понимаю, что нам теперь до конца сезона расхлебывать последствия этих гастролей в виде травм, недолеченных болячек и прочих проблем.

 Отдельным тяжким камнем после каждого посещения театра ложится на мою душу все более и более скверное звучание нашего оркестра, полностью оправдывающее известную поговорку "У семи нянек дитя без глаза". Напомню, сейчас в театре трудится никогда не виданное количество дирижеров. Их у нас пятеро, а оркестр звучит так, словно музыканты раньше никогда не видели ни дирижера, ни партитуры. И окончательно портит и без того безнадежное дело топорная подзвучка. 

Итак, в ноябре моими жертвами стали "Травиата", "Трубадур", "Алеко", "Жизель", "Шопениана". И общее впечатление от увиденного и услышанного (хотя вот тут все же были два приятных исключения, ради которых пришлось высидеть этот злосчастный "Трубадур", фланируя между фойе и партером) оказалось прискорбно унылым. Единственной радостью для меня стал дуэт И.Хандажевской - А.Князькова в "Жизели". Отмечу также значительный прогресс В.Колесник в партии Мирты, который, смею думать, был бы еще заметнее, доведись солистке танцевать эту партию регулярно, а не с интервалом в пару-тройку сезонов. 

В декабре была еще одна "Жизель", уже с другим проникновенным дуэтом из Харькова К.Кадашевич - Д.Панченко. Порадовала и новая, хоть и несколько подпорченная сюрпризами от оркестра, встреча с уже упомянутыми И.Хандажевской - А.Князьковым в "Лебедином озере". Солисты были действительно очень хороши, и это была едва ли не единственная моя отрада за 3 месяца. 

Ужасно расстроил откровенно слабый и, как уже отмечалось, лоскутный "Щелкунчик". Не могу сказать, что я в восторге от постановки А.Литвинова, мне была куда больше по душе предыдущая версия спектакля. Но та мешанина, которой нас угостили в нынешнем сезоне, уже совсем из ряда вон.  Я хочу видеть на сцене цельное представление, а гадать, что, как и из чего на этот раз намешают, лишь бы как-нибудь слепить кассовый спектакль, который публика с восторгом примет в любом виде.  Запросы большинства нынешней публики настолько непритязательны, что она и не такое с восторгом примет, но это не значит, что академический театр может опускаться до подобного. 

Из трех имевшихся в декабрьской афише опер моего посещения удостоились "Травиата" и "Набукко". Обе, в принципе, оправдали мои не слишком завышенные ожидания, ничем особенно не расстроили, но и не порадовали. Обычные рядовые спектакли. На обычном, увы, давно уже не блестящем уровне.

Ну а вишенкой на торте и превосходной иллюстрацией нынешнего удручающего состояния нашего оперного стал очередной, уже второй в нынешнем сезоне, клон концертной программы "Love opera", приуроченный ко дню рождения театра. Ну, сложно у нас с названиями, кроме Love, Grand и Gala ничего придумать не можем. Балетную часть мероприятия спасли опять-таки гости из Харькова и выступление учениц балетной школы. В оперной части все было настолько печально, что и вспоминать не хочется. Окончательно убила вечер бестолковая подзвучка. И хотя я всегда радуюсь гостям (хотя нет, нагло вру, зачастившие к нам сомнительные звезды оперы никак не радуют!), хотелось бы, чтобы они трезво оценивали свою форму и способность одолеть заявленный репертуар. Потому что сначала слушать безнадежно охрипшего тенора, а потом его многословные объяснения, извинения и поздравления... Не слишком праздничное меню... И ладно бы такое позволил себе заслуженно любимый публикой народный артист, полвека отдавший этой сцене (хотя такому как раз профессиональное достоинство подобного не позволит!), а то приглашенный солист, не спевший здесь и 10 спектаклей, которого мы перед этим более года не видели и не вспоминали. Одно счастье: на этот раз в программе концерта обошлись без оперетки местного разлива. Но для испорченного вечера с лихвой хватило и оперы. А так, конечно, публика в восторге (нашей публике для этого немного ведь надо!), фоточки в соцсетях красивые...

В январе с посещением театра было совсем уж скудно. Помня о состоянии дел в балете, новогодние "Щелкунчики" всяко лучше было пропустить. Ничего хорошего эти эксперименты с составами не сулили. На этот раз удалось наконец попасть на концерт балетной школы и посмотреть на наше (это если смотреть оптимистично, а если быть реалистом - скорее всего не наше) балетное завтра. Но как бы ни сложилось, посмотреть всегда интересно. "Лебединое озеро " с нашей примой в ее нынешней форме меня, при всем уважении к заслугам этой балерины, чью Жизель и Китри я искренне когда-то любила, меня не привлекло. "Ночь перед Рождеством" ничего нового к восприятию этой постановки не добавила, кроме очередной порции восхищения по-настоящему взрывной энергетикой, неистощимой фантазией и обаянием А.Веретиной в партии Черта. Стройность линий и синхронность работы кордебалета оставляла желать лучшего. "Трубадур" оказался в моем списке спонтанно, благодаря изменениям в составе буквально в день спектакля. После кошмара с Максаковой это было вполне можно слушать, хотя ожидаемо слабым звеном вполне предсказуемо оказался дуэт ди Луны и Леоноры. Кстати, а других исполнителей этих партий на сцену выпускать вообще планируют?! И очень хотелось бы хоть немного более живого оркестра, нынешний наполовину убивает спектакль. Впрочем, неизбежная Максакова еще ждала нас в "Набукко". И очень жаль, потому что, если бы не этот прискорбный факт, спектакль мог бы смело претендовать на лучшую оперу в сезоне. Но судьба, точнее, администрация театра, снова подсунула нам... "диву"... 

Хотелось бы в заключение этого обзора трех месяцев моих театральных злоключений добавить ноту оптимизма. Только вот поводов для него я не наблюдаю. И хожу в театр все реже. 

Первые впечатления 48-го театрального сезона

    48-й театральный сезон стартовал 10 сентября, что довольно рано по меркам Днепра. И именно благодаря такому раннему началу сезона мы получили возможность посещать спектакли чуть больше месяца. Но 18 октября Днепропетровская область вошла в красную карантинную зону и театральным радостям настал конец. Вынужденная пауза продлилась почти 2 недели. Причем наш театр, похоже, единственный в Украине, не объявил о переносе девяти отмененных октябрьских спектаклей. На ноябрь попросту составили новый, причем невероятно скудный даже по нашим меркам, репертуар.  Таким образом первыми жертвами карантина стали "Лесная песня", "Любовный напиток", "Мадам Баттерфляй" и "Кармина бурана", которым не нашлось места в ноябрьской афише.

    Начали же 48-й сезон вполне традиционно - очередным гранд-концертом "Love opera". Отличался он от своих многочисленных собратьев прежде всего тем, что все первое отделение было посвящено украинской музыке. Но, увы, удивительно напоминало собой совковые праздничные телевизионные концерты.  А крайне неудачно выбранная сцена свадьбы из балета "Лесная песня", поставленная в довольно примитивном "народном"  стиле, еще усугубила это сходство. Публика, которой, кстати, впервые на моей памяти, не набралось и ползала, откровенно томилась. Второе отделение концерта, посвященное европейской музыке, несколько исправило общее впечатление.  Лично мне было очень неприятно наблюдать такой откровенно формальный подход к национальному репертуару. 

    С балетом в начале 48-го сезона у нас тоже откровенно не задалось. Половина балетной труппы, как оказалось, отправилась на гастроли в Европу. Своих же зрителей на этот раз хоть и не оставили совсем без балета, но вынудили смотреть спектакли с чуть ли не переполовиненным составом кордебалета. Особенно это бросалось в глаза в обоих представлениях балета С.Прокофьева "Ромео и Джульетта", которые, помимо этого, были основательно испорчены еще и ужасным звучанием оркестра. Последний, впрочем, совершенно не радовал и в "Лесной песне" и "Щелкунчике".  Первое в нынешнем сезоне представление "Щелкунчика" вообще получилось просто на удивление безрадостным и унылым. Остается только гадать, что это было, и надеяться, что больше я такого на нашей сцене никогда не увижу и не услышу. Словно и не было двух прошлых сезонов, когда мы наконец наслаждались достойным звучанием оркестра. На "Золушку" после всех этих тяжких испытаний для слуха автор идти просто не отважился из страха безвозвратно разрушить все очарование этого спектакля, ставшего, пожалуй, самой удачной балетной премьерой последнего десятилетия.  "Лебединое озеро" и вовсе дали под фонограмму и с каким-то странным подбором костюмов. Я совсем не в восторге от костюмов Д.Белой, но тот пестрый винегрет, который мы увидели в октябре, уже совершенно разрушает и без того  сомнительное стилистическое единство спектакля. Судя по фотографиям в соцсетях, в Европе гастролирует не только половина труппы, но и часть театрального гардероба. 

    Самыми яркими событиями балетной афиши, успевшей до вынужденной карантинной паузы порадовать публику 11 спектаклями, стали яркий дебют Илоны Байтлер в партии Одетты-Одилии и неожиданное возвращение на сцену Ольги Дорониной  в партиях Фортуны в "Кармине буране" и владетельной принцессы в "Лебедином озере". 

    Оперной афише, как обычно, повезло еще меньше, - всего 6 спектаклей.  Причем на самый ожидаемый мной спектакль - "Аиду" - не хотелось идти уже при одном взгляде на заявленный состав исполнителей (и, увы, не только на "Аиду"). И тем, кто все же рискнул прийти в зал, как по мне, еще и крупно повезло, что этот дебют в партии Радамеса не состоялся. В случае с дебютом в партии Иоланты судьба, к сожалению, не была к немногочисленным, но многотерпеливым зрителям так благосклонна. Общей бедой всех 4 оперных спектаклей, которые мне довелось посетить в нынешнем сезоне, было то, что слушать в них было можно лишь 1-2 солистов. А еще - пустой зал. В последнем, впрочем, при таком уровне исполнения я лично не вижу ничего удивительного. Странно, что на это вообще еще кто-то ходит. Особенно показательной в этом плане была сентябрьская "Иоланта", когда в оркестре и на сцене царила просто невообразимая каша... Спас этот вечер только великолепный М.Иващук в партии короля Рене. С одной стороны, опер в афише неприлично мало, с другой даже то, что есть, невозможно слушать. Как вообще можно упорно продолжать выпускать на сцену солистов, которых банально не слышно уже в середине партера, несмотря на всю подзвучку, - для меня загадка. И для чего у нас не только держат этот безнадежный балласт в труппе, но и продолжают пополнять его ряды за счет хористов и чьих-то протеже - тоже. Во всяком случае, точно не ради достойного уровня исполнения. При нынешнем составе труппы наши претензии на статус национального выглядят просто смешно.  И да, я в этом сезоне уже не рискну приглашать на нашу оперу, которая все больше походит на какой-то гротескный театр дома ветеранов сцены и дома призрения профнепригодных певцов, которых ни в каком приличном театре даже в хоре держать не станут, своих знакомых. Просто потому, что не хочу привить им стойкое отвращение к этому прекрасному жанру. 

   Но зато теперь в театре дирижеров целых полдесятка... И, похоже, общеизвестная прописная истина, что у семерых нянек дитя без глаза, оправдывается в полной мере. Оркестр, еще совсем недавно так радовавший, звучит из рук вон плохо. И никакие потуги нашего нового -  старого и.о. главного дирижера, кажется, ситуацию спасти не способны. А вся эта бурная творческая деятельность за дирижерским пультом в виде подпевания и напевания, подсказок текста солистам, так и не удосужившимся толком выучить партии, и бесконечного выяснения отношений с оркестром прямо по ходу действия основательно действует на мои многострадальные зрительские нервы. И, конечно, спектакли совсем не красит. Всему этому место на репетициях. Публике в первых рядах партера совсем не обязательно знать мнение и.о главного дирижера о своих подопечных, выражаемое в виде громких реплик вроде "Глухари!" или "Вы что, спите!?"... 

    Из других событий начала театрального сезона заслуживает отдельного упоминания наше маркетинговое ноу-хау, в результате которого одну и ту же постановку в течение месяца умудрились продать доверчивой публике мало того что под тремя разными названиями, но даже и с двумя разными дирижерами- постановщиками. И, конечно,  фестиваль "Перехрестя епох", посвященный 150-летию Леси Украинки, уникальный прежде всего тем, что из всей программы прямое отношение к опере и балету, являющимся профильными жанрами театра, имели только вышеупомянутая многострадальная премьера балета М.Скорульского "Лесная песня" да ария Мавки, исполненная на открытии фестиваля. Сама церемония открытия, горделиво и совершенно безосновательно поименованная в театральной афише гала-концертом, включала в себя целых 6 музыкальных номеров, уровень исполнения которых, за исключением разве что уже упомянутой арии, даже и вспоминать не хочется,  и представляла собой невыносимо унылое и безнадежно старомодное зрелище. Очередной рецидив неизлечимой пафосной шароварщины, способной навсегда отбить интерес к национальной культуре. Продать это публике даже не стали пытаться, устроив свободный вход. Но даже при этом надежд на зрительский энтузиазм вполне справедливо не питали, привычно согнав в зал студентов и пенсионеров... Лично мне вполне хватило впечатлений от первого дня фестиваля, чтобы не тратить на остальную его программу свое время. И, судя по тому, что добрая половина публики разбежалась задолго до конца мероприятия, не только мне,  Зато о таком активном пиаре спектаклям текущего репертуара остается только мечтать... Много шума и... ничего. Ничего такого, что действительно стало бы ярким событием культурной жизни города.  

    С 30 октября театр снова открыл свои двери для зрителей. Только вот лично я этому уже не радуюсь. В ноябрьской афише целых 4 оперы и 2 балета... Причем состав исполнителей в этих балетах остается загадкой для публики. И, боюсь, сложной задачей для самой администрации театра, потому что балетная труппа опять на гастролях. Долгожданный "Трубадур" безнадежно испорчен очередным приглашением М.Максаковой. И лично я лучше уж совсем обойдусь без одной из моих любимых опер, чем унижусь до того, чтобы еще раз слушать на нашей сцене эту "диву" и снова испытывать горькое чувство стыда за любимый театр и за публику, которая этому аплодирует... Просто больно видеть, как бездарное руководство уничтожает наш оперный, превращая его в дешевый мюзик-холл...     

Цель оправдывает средства?

 Наш оперный продолжает неприятно удивлять. Кажется, всевозможные накладки, казусы, недоразумения, скандалы и скандальчики становятся фирменным стилем работы. Сезон еще не начался, а чудеса уже происходят. И ощутимо портят, увы, впечатление от того, что нам пытаются представить как выдающиеся достижения театра. Особенно тем немногочисленным зрителям, кто следит за происходящим и видит не только красивую картинку. 

Но обо всем по порядку.  В День Независимости нам представили долгожданную премьеру балета на музыку М.Скорульского под названием "MAVKA". Кому и зачем понадобилось прибегнуть к латинице в случае с именем одного из самых известных персонажей украинской литературы, - для меня загадка. Практически сразу после первого показа в Днепре спектакль отправился на гастроли на сцене Национальной оперы Украины. Несомненное историческое достижение - впервые за 30 лет независимости наш балет выступил на главной сцене страны. Вот только в Киеве спектакль показали уже под другим названием - " Лукаш и Мавка". А в сентябрьской афише театра анонсирована уже "Лесная песня"... Прямо сериал какой-то... Причем название для гастролей сменили чуть ли не накануне... Что наводит на мысль, что первоначальное название балета скорее всего нарушило чьи-то авторские права. В масштабах Днепра эта вольность может и прошла бы не замеченной, а вот в столице... 

Впрочем, у нас вообще не привыкли особенно стесняться. Что подтвердила и анекдотическая ситуация с афишей гала-концерта к открытию сезона. Вот эта вот "красота" исчезла из соцсетей и с официального сайта театра только после удивленных комментариев неравнодушных зрителей.

Да-да, даже в нашей безнадежной провинции оперных звезд знают в лицо. Жаль только, что не те, кто по долгу службы это недоразумение рисовал и утверждал. Потому что использовать фото А.Нетребко и Р.Виллазона в афише театра, на сцене которого они никогда не выступали и вряд ли в обозримой исторической перспективе выступят, - как минимум глупость. Не говоря уже о том, что картинку позаимствовали с афиши фильма-оперы "Богема", которую легко найти в интернете... И подобные вольности чреваты неприятностями как минимум с авторскими правами... Интересно, каких еще сюрпризов ждать в ближайшем будущем?

Но шалости с названиями и афишами просто мелочи на фоне того, что в нашем театре сотворили с главным шедевром национального балетного репертуара. Увы, от завораживающей глубины, поэтичности и образности "Лесной песни" на нашей сцене осталась практически одна только любовная история, вполне себе обыденная и банальная. Такая себе "Жизель" в национальном колорите. Это сходство еще более усилилось в финале спектакля. Впрочем, цитат и параллелей в хореографии было с избытком. Зрелище упорно навевало ассоциации с "Вальпургиевой ночью", с пещерой Горного короля из "Пер-Гюнта", сценой Никии и Гамзатти... Тяжко существовать насмотренному опытному зрителю, хорошо знакомому с балетами классического наследия и не только, в провинциальном театре. Но даже это можно было бы пережить. Все провинциальные балетмейстеры и заимствуют, и компилируют, и творят "по мотивам". Это неизбежно. Творцы, способные создать действительно уникальный и гениальный продукт, здесь не работают. Они вообще рождаются всего лишь несколько раз в столетие. 

Можно сколько угодно рассказывать журналистам, которых интересует не столько искусство, сколько околотеатральный гламур, о новом прочтении сюжета. Кстати, было бы здорово, если бы кто-нибудь наконец предложил публике новое прочтение сцены снежинок. Даже в постановке НОУ мне режет глаз этот классический балетный апофеоз в пачках. Но, похоже, никто не отваживается посягнуть на "святое". Зато безжалостно выхолостить сюжет, убрав половину персонажей, до предела упростить образы, изъять целые сюжетные линии, - запросто.  Дядько Лев, Водяник, Русалка, Той, що гребли рве, Русалка Польова, Куць, Злыдни, Доля оказались, по мнению создателей спектакля, которые, похоже, знакомы с литературным первоисточником только по краткому изложению сюжета для нерадивых тинейджеров, лишними. Действительно, зачем заморачиваться, вникать в суть образов, если можно выпустить декоративно-безликий кордебалет, в котором, особенно в первой картине, не сразу и разберешь, кто есть кто, четверку чертей, сильно смахивающих на свиту феи Карабос, сопровождающих супер-героя Перелесника, - не то карающую демоническую силу, не  то банального ревнивца, и какую-то  совсем уж жутковатую нежить вместо Потерчат... Довершал эту галерею инфернальных персонажей Той, що в скалі сидить, напоминающий своим одеянием детскую игрушку-трансформер. Как по мне, все они просто бесконечно далеки от героев Л.Украинки. Уникальный колорит образов подменен некими универсальными демоническими силами. Такое ощущение, что делали этот спектакль в расчете не на украинскую аудиторию, а на какой-нибудь зарубежный гастрольный тур, на публику, совершенно не знакомую с сюжетом и украинским фольклором... 

Но жертвой нового видения "Лесной песни" стали не только ее герои, но и сюжетные линии.  Так, в спектакле обошлись без противостояния невестки и свекрови. Вместо этого зачем-то ввели сцену матери Лукаша с тройкой селян, явно вызывающую ассоциации с гоголевской Солохой. Из череды времен года, являющейся важной составляющей драматургии спектакля, совершенно выпала осень. Обошлись и без лишней философии, вырезав сцену Лукаша и Доли. Действительно, зачем зрителю все эти сложности? Еще думать начнет! А появляющийся в эпилоге из ниоткуда мальчик с сопилкой (конечно же, сцену Лукаша и сына Килины во втором акте тоже убрали за ненадобностью)... Финал спектакля превратился в безликий балетный апофеоз, стилистика которого словно перенесена из позапрошлого века. Зато красиво, и балерины в пачках. Полный успех. Публика, дождавшись наконец "балета" в обывательском понимании этого жанра, смартфоны повытаскивала, снимает красоту. Где там гениальное "О, не журися за тіло...", где гибель Лукаша - лично мне этого так и не удалось увидеть. А без него спектакль превращается в банальную любовную историю.  Да и нужно ли оно, это трагическое и возвышенное, это извечное противостояние между духовным и материальным, в современном мире, где большинство идет в театр развлечься? 

Вот потребностям такой публики спектакль удовлетворяет вполне. Красивая пустышка. Яркая, декоративная, с претензией на национальный колорит, хоть и понимаемый постановщиками весьма своеобразно. Без лишних заморочек. Любовь, ревность, измена... Как в сериальчике. Просто и понятно.

 Зато общая картинка получилась красивенькая. Особенно задники и видеопроекция с растущей вербой, пожалуй, один из немногих удачных моментов спектакля. Особенно, если абстрагироваться от вездесущей Петриковской росписи, обрамляющей сцену, "украшающей" занавес и даже костюмы. Странно, что хату не расписали и на тын расписных горшков не понавешали...  Как объяснили во вступительном слове перед премьерой, таким образом в спектакль привнесли местный колорит. Осталось только спросить: а зачем? Зачем и без того колоритному и самобытному сюжету, корнями уходящему в волынский фольклор, абсолютно чуждый и совершенно декоративный колорит Приднепровья? Полный китч. Как и стилизованные "народные" костюмы, напоминающие скорее Гуцульщину и Полтавщину, чем Волынь. Да, и с чего это вдовица Килина разгуливает с непокрытой головой как до, так и после свадьбы с Лукашем? Почему Лукаш разряжен, словно поп-звезда 80-х? Даже когда снова обретает человеческий облик после превращения в вовкулака, одет с иголочки, словно и не скитался в лесной чащобе...

А самое обидное, пожалуй, то, что и оркестр, от которого так много зависит в восприятии спектакля, по моему впечатлению от премьеры, в понимании музыки Скорульского не продвинулся дальше и глубже разудалого гопака. 

После всего сказанного об образах и танцевальной технике говорить особенно-то и незачем. С поставленной задачей в рамках довольно примитивной постановочной концепции труппа вполне справляется. Спектакль отработали с полной самоотдачей, это ощущалось. Лично мне очень понравился Лукаш в исполнении Д.Ситкевича, опять же, если забыть о несуразных костюмах.  И не вина артистов, что постановочная команда то ли не захотела, то ли не сумела, то ли не успела (спектакль слепили ударными темпами за три месяца) понять и передать на сцене всю глубину "Лесной песни". Что им поставили, то они и станцевали. По крайней мере, вошли в историю, как первые за годы независимости солисты театра, выступившие на сцене НОУ.

Остается надеяться, что в сентябре мы увидим на нашей сцене все-таки "Лесную песню", как и указано на этот раз в афише, а не этот примитивный декоративный лубок "по мотивам", сильно отдающий шароварщиной. 

47 сезон. Итоги.

    Поговорим о грустном. О грустном потому, что я, взглянув на банальную статистику минувшего сезона, в основе которой наши общедоступные театральные афиши (понятно, что кроме них были еще всевозможные целевые, выездные и прочие мероприятия, но меня интересует исключительно официальный репертуар, обо всем остальном мне, как рядовому зрителю, и знать-то не полагается), увы, не вижу поводов радоваться.  И это при том, что наш театр был в более выгодном положении, чем другие оперные, поскольку Днепр так и не попал в красную зону и у нас был только один вынужденный перерыв в работе, связанный с общегосударственным трехнедельным январским локдауном.

Визуально репертуар 47-го сезона выглядит вот так. Но, простите за банальность, все познается в сравнении. Сравнивать буду с позапрошлым 45-м сезоном, тоже довольно драматичным, поскольку тогда у нас произошла смена руководства. С 46-м сравнивать некорректно, поскольку половину его съел карантин, а  примерно 2/3 оставшейся половины, когда театр работал,  пришлись на гастроли и на период новогодних утренников.  Итак, если два года назад театр за сезон показал 41 оперный и 47 балетных спектаклей, то в минувшем сезоне мы увидели 21 оперу и 51 балет. Налицо не только явный перекос в сторону более кассового жанра, но и катастрофическое сокращение оперного репертуара. При этом в 45-м сезоне в репертуаре театра было 15 опер и 15 балетов, а спустя два сезона в афише, несмотря на все наши премьеры, осталось только 10 опер и 13 балетов. С цифрами не поспоришь. 

    Кроме того 47-й сезон стал рекордным за последние лет 10 по отменам  заявленных спектаклей. Их отменяли, заменяли, переносили 11 раз. 

     "Лидером проката", как и в минувшие сезоны, остается "Лебединое озеро",  которое шло 8 раз. Столько же появлялась на сцене музыкальная  сказка "Золушка" и балет "Щелкунчик", но тут половина спектаклей была сокращенной одноактной версией для утренников. Премьеру сезона, одноименный балет С.Прокофьева показали 7 раз, столько же, сколько и каждую из имеющихся в репертуаре двух оперетт. Премьера 46-го сезона балет "Белоснежка и семь гномов" увидела свет рампы 6 раз, из которых один - в сокращенном одноактном варианте. 4 спектакля досталось на долю еще одной премьеры сезона - оперы "Мадам Баттерфляй" и неизменно популярных балетов "Ромео и Джульетта", "Ночь перед Рождеством" и сценического действа "Кармина бурана". Трижды за сезон мы увидели "Свадьбу Фигаро", "Спящую красавицу", "Дон Кихот", "Carmen&Jose", "Это танго в июне", "Большой вальс " и музыкальные сказки "Снежная королева" и "Карлик Нос". Дважды за сезон шли "Жизель", "1000 и 1 ночь", "Принцесса Турандот", "Травиата", "Любовный напиток", "Кармен", "Князь Игорь", "Нсабукко", "Шопениана" и "Пахита". Меньше всего повезло операм "Аида" и "Алеко", которые прозвучали лишь однажды под занавес сезона. 

    Но главной особенностью 47-го сезона стало непривычное изобилие концертных программ. Именно на концерты делали основную ставку в первой половине сезона из-за карантинных ограничений. Все мы помним, как из-за коронавируса пришлось отложить начало сезона, как трудно он начинался, Но именно этим сложностям мы и обязаны необыкновенным разнообразием концертных форматов. 38 концертных программ за сезон - что-то небывалое. Конечно не все они были равноценными, а иные - и вовсе неуместными на академической сцене. Никоим образом нельзя поставить в один ряд "Реквием" Верди и 9-ю симфонию Бетховена и дешевенькую попсу вроде "Мелодий рождественской ночи". 

    

   Покончив с цифрами, подведу итог и своим зрительским впечатлениям. Поскольку в моих заметках подводились итоги каждого месяца театрального сезона, остановлюсь на основных номинациях. Итак:

Главный герой 47-го сезона:  главный дирижер театра Назар Яцкив. Человек, сумевший за полтора года фактически возродить наш оркестр из руин. Думаю, 47-й театральный сезон войдет в историю театра как сезон Яцкива. По крайней мене, именно таким он останется в памяти благодарных зрителей. 3 премьерных спектакля: оперы "Мадам Баттерфляй" и "Алеко", балет "Золушка". Последний стал дебютной балетной постановкой для маэстро и, на мой взгляд, лучшей балетной премьерой последних лет. 9-я симфония Бетховена, "Симфонические танцы" Рахманинова, "Времена года" Вивальди, оригинальные концертные программы "От Баха до Битлз", "Украинский формат", "Музыкальная ретро-вечеринка" "Призрак оперы", проект "Музыкальная гостиная" в фойе театра, в котором маэстро блестяще выступил в качестве концертмейстера в еще одной программе "Украинский формат", постановка оперы Г.Перселла "Дидона и Эней" с оперной студией Академии музыки, детские интерактивные музыкальные представления "Петя и волк" и "Парад зверей"... Множество ярких номеров в сборных концертных программах.  А самое главное - вдохновенные спектакли на максимуме возможного в наших нынешних театральных реалиях. Упорный труд, бескомпромиссная борьба за классический репертуар, тонкий вкус и креативность,  высочайший профессионализм и столь же высочайшая самоотдача.  Безумно жаль, что не все творческие планы в силу объективных, а еще чаще - субъективных, причин суждено было воплотить в жизнь. А еще больше жаль, что дирекция театра оказалась не способна по достоинству оценить этого великолепного музыканта,  его огромный труд и масштаб  его дарования ... 

    Главное разочарование сезона: директор - художественный руководитель театра Константин Пинчук. Именно он, объединяя в одном лице две ключевые должности, что само по себе уже большое зло независимо от персоналий, несет ответственность за происходящее в театре. В театре, который мы уже, увы, почти потеряли. За два сезона его руководства я наблюдаю, вопреки всем громким обещаниям и рассказам об успехах, сокращение театрального репертуара, особенно оперного, и неуклонное скатывание в попсу, безвкусицу и примитив. В труппе полно безнадежного балласта, махровым цветом цветет фаворитизм, неугодных и несогласных просто отлучают от сцены, и это еще очень мягко сказано... Нам еще крупно повезло, что закрыты почти все гастрольные возможности, артистам попросту некуда бежать отсюда... Как только откроется Европа, нас ожидает массовый исход всех мало-мальски перспективных кадров... Дирекцию интересует исключительно кассовый сбор любой ценой и самопиар, а никак не искусство и уровень исполнения. Да, если кто не в курсе последних новостей, кроме первой афиши нового сезона и гастролей на сцене НОУ, у нас в театре снова будут ярмарки... 

   Открытие сезона: сопрано Мария Книгницкая. Выпускница Одесской консерватории, для которой это был дебютный сезон в театре, обладает необыкновенно красивым голосом и большим сценическим обаянием. В свой первый сезон молодая солистка, помимо концертных выступлений, успела выступить в партиях Адины в "Любовном напитке",Фраскиты в "Кармен" и Материнской любви в "Кармине буране" и спела партию сопрано в 9-й симфонии. Хотелось бы, конечно, большего. Но при нашем убогом оперном репертуаре можно, пожалуй, мечтать разве что о ее дебюте в партии Виолетты. И надеяться, что ее огромный потенциал  не угробят  и не разбазарят на так называемый легкий жанр. 

    

    Самый большой кошмар сезона: вот тут никак не могу определить победителя. Но несомненные фавориты - "дива" М.Максакова в "Травиате" (это просто какой-то апофеоз вульгарности при почти полной вокальной беспомощности) и дирижерский дебют В.Рацюк в "Жизели" (такого издевательства над музыкой мне никогда слышать не доводилось). 

    Самая приятная неожиданность: 9-я симфония Бетховена. Сам факт, что нашему театру по силам такое масщтабное музыкальное произведение невероятно впечатляет. Как и громадная дирижерская работа, которая сделала это возможным. 

    

    Самый нелепый дебют сезона: С.Зданский в партии Торреро в балете "Carmen&Jose". Весьма странное получилось зрелище, кажется, артист и сам толком не понял, зачем на сцену вышел. 

    

   Самая удачная премьера сезона: балет С.Прокофьева "Золушка".Спектакль получился не просто красивый, но удивительно гармоничный, одухотворенный, глубокий и проникновенный. 7 представлений, 3 состава исполнителей, прекрасная музыка... Несомненная творческая удача балетмейстера и дирижера - постановщиков. 

    Да, театр пережил этот непростой карантинный театральный сезон. И даже первым из оперных театров Украины представил на суд публики премьеру после карантинной паузы 2020 года. Да, было немало интересных событий. Но это уже история. До начала нового 48-го сезона меньше трех недель... Вот только мне не слишком радостно, потому что я больше не вижу в театре творческого потенциала, силы, способной возродить его былую славу. И первая премьера нового сезона, с названием которой у нас никак не могут определиться, хотя первое представление уже состоялось, только подтвердила мои сомнения. Но это уже тема другой заметки.