Справжній український прорив ("Назар Стодоля" в Сєвєродонецьку 09.03.19)

Луганська обласна філармонія. Скромна за розмірами, але затишна зала Сєвєродонецького музичного училища. Саме тут 9 березня відбулася непересічна подія в культурному житті України - у концертному виконанні прозвучала опера Костянтина Данькевича "Назар Стодоля".
Шедевр національного репертуару, якому, на жаль, наразі не знаходиться місця на сцені жодного з п'яти оперних театрів країни, прозвучав у виконанні академічного симфонічного оркестру під керівництвом диригента Назара  Яцківа, зведеного хору Сєвєродонецького коледжу коледжу культури та мистецтв (керівник Ольга Міхалєва) та запрошених солістів зі Львова (тенор Олег Лановий) та Дніпра (сопрано Олена Самойлова, меццо-сопрано заслужена артистка України Ольга Ус, баритон Андрій Ломакович, бас Вадим Бабенко). Для місцевого хору це взагалі був перший досвід виконання такого масштабного твору.
Українська опера вперше прозвучала у невеличкому місті, яке ще 5 років тому навіть не мріяло ні про філармонію, ні про симфонічний оркестр, ні про інші блага культури.  Найближчий осередок класичного мистецтва був за понад сотню кілометрів у Луганську. Найближча опера - у Донецьку. Можливість долучитися до найкращих зразків світового та українського мистецтва моїм землякам подарувала біда, що прийшла на нашу землю.
І от тепер, чи не вперше на моїй малій батьківщині, у відродженій протягом останніх 4 років практично з нуля Луганській філармонії виконують українську оперу. Не якусь популярну арію або дует в концерті, а цілий твір. Відчути масштаб цієї події може лише людина, що зросла у цих місцях і чудово розуміє, що для більшості публіки це перша в житті жива зустріч з перлиною української музичної класики.
Здавалося, що того вечора над Сєвєродонецьком зійшла якась казкова щаслива зоря, яка допомогла відбутися цьому дуже сміливому і амбітному музичному проекту. Чудово звучав оркестр. Дуже приємне враження справив хор. Ансамбль солістів став справжньою насолодою навіть для мого прискіпливого слуху. І все - лише після єдиної спільної репетиції напередодні. Більшого просто не дозволив щільний графік солістів у театрах.
Без жодних перебільшень, таке хороше виконання далеко не щодня щастить почути навіть на академічній оперній сцені. А тут, у цьому місті, воно взагалі могло б видатися чудом, якби я не знала, скільки наполегливої праці, скільки бажання й самовіддачі вкладено у цей проект, як багато зусиль докладає диригент Назар Яцків для популяризації української музики. Адже за два роки перед цим він реалізував аналогічний проект у Дніпрі. А рік тому вперше познайомив дніпровську публіку з ще одним шедевром української музичної класики - кантатою-симфонією С.Людкевича "Кавказ".  Тепер маестро продовжує цю благородну місію в далекому від культурних столиць Сєвєродонецьку.  І я сподіваюся ще не раз стати свідком його нових тріумфів.
Але найбільше вразила реакція публіки. Музика панувала тут всевладно і нероздільно. Протягом двох годин зачаровану тишу глядацької зали порушували лише захоплені оплески. Жодного телефонного дзвінка, жодного шурхотіння обгортки від цукерок, жодного зайвого поруху...  І мені одразу пригадалася ціла низка інших, більш пишних і престижних театральних і філармонійних залів, де була і чудова архітектура, і гучний піар, і статусність, і пафос, але ніколи не бувало такої неймовірної завороженої тиші. Варто згадати хоча б нещодавню пафосну прем'єру "Лоенгріна" у Львові, атмосферу якої нещадно руйнував нескінченний передзвін і шурхіт у глядацькій залі.
І за всім, що відбувалося на сцені і в залі, пильно спостерігав живий і проникливий погляд великого Кобзаря з портрету-відеопроекції на заднику сцени. І перед останніми сценами опери раптом стихла музика, згасло майже все світло, окрім підсвітки на пюпітрах музикантів і зазвучали вірші Шевченка. А потім сцену осяяло несподіване й  навіть дещо космічне синє світлове марево, на тлі якого знову зазвучала прекрасна музика Данькевича. А в душі здійнялася тепла хвиля небувалого піднесення, щирого зворушення і вдячності за цей прекрасний вечір. Думаю, це відчуття розділили зі мною всі присутні у залі.
І нехай сєвєродонецький "Назар Стодоля" не став темою всіх випусків новин, об'єктом паломництва театральних критиків, блогерів і журналістів і бурхливого багатоденного обговорення в соцмережах. Але неминуче  увійшов у новітню історію української культури нарівні з найгучнішими прем'єрами нинішнього театрально-концертного сезону. Бо коли українська музика, українська опера з успіхом звучать там, де ще декілька років тому панувало винятково засилля російського і російськомовного мистецького, а швидше - псевдомистецького, продукту, - це і є наш справжній український прорив. Початок нелегкого шляху до майбутнього подолання комплексу меншовартості української культури, що ще так міцно сидить у наших головах, до пізнання унікальності й цінності власних культурних надбань. Нам всім доведеться його пройти. Бо без національної культури у нації немає майбутнього.