Минулий 51 -й театральний сезон Дніпроопера був непростим. До складнощів воєнного часу, кадрового голоду і репертуарної кризи додалася ще й адміністративна. Адже нового директора призначено лише наприкінці сезону. І, можливо, на тлі цих невеселих театральних реалій, коли роботу нової команди ще зарано оцінювати, і не варто було б витрачати час на підбиття підсумків минулого сезону.
Що обговорювати, якщо театр за сезон спромігся на одну-єдину прем'єру - мюзикл "Моя чарівна леді". Ну, гаразд, на півтори, адже був ще недолугий "Штраус-концерт", поспіхом зліплений із фрагментів вистав, що давно йдуть на сцені, з вкрапленням кількох нових номерів. Якщо наш максимум у балетних виставах - 8 пар кордебалету, то зрозуміло, що ні про яку прем'єру "Корсара", для якої торік вже робилися декорації і костюми, більше не йдеться. Нема з ким і нема кому, адже разом з головним балетмейстером, який мав здійснити цю постановку, трупу покинула й частина танцівників.
Тож, цього тексту могло б не бути, якби вже на стадії анонсів нового сезону наша оновлена керівна команда не продемонструвала, що змінюються, на жаль, лише прізвища на дверях кабінетів. Політика залишається.
Хоча справедливість вимагає зазначити, що наприкінці сезону було помітно певні позитивні зрушення. Програму концерту на честь завершення сезону не просто заздалегідь оголосили (випадок для нашого театру майже унікальний), в повісили на фасаді театру й роздрукували й безкоштовно роздавали публіці. Зробили потужну і досить небанальну рекламну кампанію. Здавалося, крига скресла, щось змінюється...
Але напередодні початку нового 52-го сезону з'ясувалося, головна проблема оперного театру в прифронтовому регіоні, з якого буквально розбігаються солісти, це нова айдентика, ребрендинг. Замість анонсів нових вистав, презентації нових солістів нам раптом продемонстрували оновлений логотип, який викликав у більшості небайдужих театралів, м'яко кажучи, подив. Депресивна кольорова гамма, що підозріло нагадує притлумлений триколор, грубий шрифт, аж ніяк не театральна стилістика, натхненна чи то банкою коли, чи то вивіскою совкової рибної крамниці... Витратили на це дизайнерське "диво", судячи з оголошення на Prozorro, майже 17 тисяч гривень. Ніби й не так багато, але це майже місячна зарплата провідного соліста в нашому театрі, будівля якого досі стоїть з фанерними вікнами після прильоту. Невже більше нікуди подіти кошти? Новація, природно, викликала обурення, яке з бурхливого обговорення в соцмережах поширилося в регіональні медіа. Але аргументів адміністрації театру в цьому хорі щось не чути. Сподіваються, що поступово все забудеться, народ звикне до нового лого?
Втім, презентація першої прем'єри майбутнього сезону теж не забарилася. І нею виявився (сюрприз-сюрприз!!!) черговий мюзикл. Нагадаю, остання опера прем'єра відбулася ще позаминулого сезону. Цього разу репертуар поповниться навіть не перлиною світової класики цього легкого жанру, яка хоч, як її не постав і не співай, сама себе продає, а нікому не відомим опусом вітчизняного виробництва. Оскільки в історії театру, точніше, в його репертуарі, вже є шароварна ганьба під назвою "Сорочинський ярмарок", яку свого часу презентували як перший вітчизняний мюзикл, анонс нової постановки змусив мене нервово напружитися.
В інтернеті вдалося дізнатися не так багато. Лише про популярний фокстрот початку минулого століття, прототипом якого стала танцювальна школа, відкрита київським цирульником Соломоном Шкляром. Схоже, саме ця київська легенда лягла в основу п'єси Анатолія Крима, за якою створений наш майбутній мюзикл, прем'єру якого обіцяють в листопаді. Не стану одразу ж "ховати" ще не народжену виставу. Але питання, для чого нам черговий мюзикл на оперній сцені лишається відкритим. Як і питання, коли нарешті планується хоча б одна оперна прем'єра. Щось говорять про моцартівського "Дон Жуана" українською, але не повірю, поки на сцені не побачу. Про "Корсара" нещодавно теж говорили, і не лише про нього. Бувало, що й афіші вже висіли, от тільки прем'єр тих так ніхто й не бачив.
Втім, що я хочу від нашої провінції, де оперний намагається всидіти на кількох стільцях водночас, намагаючись поєднати в собі дитмуз, мюзик-хол і кабаре? Днями з'явився анонс майбутніх прем'єр НОУ, неприємно здивувавши меломанів творчими планами головної оперної сцени країни на постановку оперети "Летюча миша" і мюзикла "Скрипаль на даху". І це в Києві, де цю репертуарну нішу успішно займає театр оперети... Щось мені страшно за НОУ, най би вже і далі лишалася театром музейних постановок для туристів, ніж перетворюватися на мюзик-хол.
Звісно, головне, що театр, попри всі складнощі, продовжує існувати, що йдуть вистави, відбуваються вводи нових виконавців. Але всі ті сумнівні й тривожні тенденції в репертуарній політиці виникли, на жаль, не вчора. Це триває роками. Змінюються керівники, а напрям руху в бік попси й примітиву лишається. Все менше опери в репертуарі, все менше солістів, спроможних ту оперу гідно виконати. Замкнене коло.
В балеті ж до одвічної нашої кадрової кризи останнім часом додалася ще й репертуарна. З цілком зрозумілих причин російська балетна класика, репрезентована головним чином тріадою Чайковського, зникла з афіші, а замінити її досі нічим. Інші вистави класичної спадщини, що лишилися в репертуарі, набагато менш відомі широкому загалу, і за кордоном на них менший попит. Національного репертуару майже немає. І складно очікувати на його розвиток, оскільки самі танцівники мало в тому зацікавлені. Бо не бачать сенсу витрачати потенціал на партії, які потім ніде не продаси, адже світова популярність вже згадуваної тріади нікуди не зникла. Окрім неї на гастролі майже нічого не вивезеш. На жаль, 30 років нашої незалежності були змарновані. Вітчизняна хореографія так і не спромоглася не тільки створити конкурентоспроможний продукт, а й навіть просто вирватися з штучно створеної росієцентричної репертуарної обмеженості. Зараз, коли більше не можна існувати за рахунок трьох балетів Чайковського, що самі себе продають, з репертуаром біда. Звісно, є кілька нових назв - "Тіні забутих предків", "Сойчине крило", балети Ноймаєра на сцені НОУ, але цього дуже мало. А Дніпро, який не може конкурувати з жодним іншим вітчизняним оперним театром за рівнем зарплати, і тут пасе задніх, бо танцювати нікому. Втім, деякі наші співвітчизники, прикриваючись гаслом про мистецтво поза політикою, воліють танцювати звичний репертуар за кордоном. Але то вже справа їхнього вибору й сумління.
Ну і наостанок, за традицією, трохи цифр. Отже, репертуар 51-го сезону складався з 13 опер, 12 балетів, 5 оперет і мюзиклів і 16 концертних програм.
З майже десятка музичних казок в репертуарі збереглася тільки "Снігова королева", яка йшла 8 разів (не враховуючи новорічного казкового марафону).
Найчастіше - аж 11 разів - публіці показували мюзикл "Красуня і чудовисько". Серед балетів лідирує "Жізель", її показали 9 разів. 8 разів йшла "Білосніжка", на жаль, в скороченій 1-актній версії. 7 разів з'являлися в афіші концертні програми "Рок в опері", "Привид в опері", "Штраус-концерт" і опера "Кармен". По 6 показів дісталося на долю "Karmen & Jose", "Травіати" і "Хитрого лиса", по 5 - "1000 і 1 ночі", "Ночі перед Різдвом" і "Вечору французької музики".
Решті вистав пощастило значно менше. Останні наші оперні прем'єри "Тоска" і "Запорожець за Дунаєм" побачили світло рампи, відповідно, 4 і 3 рази. Також тричі за сезон з'явилися на сцені "Даремна обережність", "Великий вальс", "Карміна бурана", вечір одноактних балетів, "Турандот" і "Ріголетто". Двічі йшли "Аїда", "Дон Кіхот" і "Трубадур" (якщо рахувати денний показ цієї вистави). І лише один-єдиний раз потрапили в афішу "Мадам Батерфляй", "Любовний напій" "Набукко" і "Богема".
Із нечисленних запрошених солістів мені запам'яталися лише солістка НОУ Оксана Крамарєва в партії Турандот і Тарас Бережанського в концерті на честь ювілею театру. А от запрошені солісти на закритті сезону зовсім не вразили. Що й не дивно, оскільки навіть ті театрали, які намагаються бути в курсі театрального життя столиці, про більшість із них ніколи не чули.
Минулий сезон був багатим на дебюти як зовсім юних випускниць балетної школи, так і досвідчених солістів. Особисто я з вдячністю згадую Джільду Ганни Бабенко, герцога Михайла Газіна, "Шопеніану", Будур і Оксану Олени Бадалової, Скарпіа Андрія Ломаковича, Пахіту Олени Сіткевич, Марцеліну Валерії Ільченко, Шахріяра і Кавалера в "Пахіті" Дмитра Сіткевича.
На жаль, репертуарна політика театру і рівень виконання призводять до того, що я все рідше ходжу на вистави. Також нелегким випробуванням, особливо в балетах, є і наш оркестр, який теж не оминула кадрова криза. Але в трупі все ще є солісти, на яких мені цікаво ходити. Мене все ще вабить неповторна атмосфера живої вистави.
Бажаю всім нам яскравого 52-го театрального сезону! На жаль, знову не судилося розпочати його під мирним небом. Але мусимо триматися!
Дякую за статтю !
ВідповістиВидалити